Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Як накрохмалений коленкор, розірвалося повітря над могилою. Крізь хмарку пилу було видно, що з дрезини впав чоловік, перевернувся кілька разів і покотився під укіс, рвучи руками траву.

На дрезині, що мчала далі, стріляли — троє з гвинтівок, двоє з револьверів. Через хвилину вони повинні були сховатися в другій виїмці за будкою стрілочника. Фон Мекке, свистячи в повітрі хлистом, лютував:

— Втечуть, втечуть! Ворон вам стріляти! Соромно!

Рощин вважався добрим стрільцем. Спокійно ведучи мушкою на фут попереду дрезини, він націлювався на широкоплечого, рбслого, бритого, видно, командира…

«Як же він схожий на Телєгіна! — подумав він. — Так… це було б жахливо…»

Рощин вистрілив. У того злетів кашкет, і в цей час дрезина пірнула в другу виїмку. Фон Мекке жбурнув хлист…

— Лайно. Все відділення лайно. Не стрільці, панове офіцери, — лайно.

І він з виряченими очима вбивці, що не проспався, лаявся, поки офіцери не повставали з землі і, обтрушуючи коліна, не почали бурчати:

— Ви б, ротмістр, припнули язика, тут є і вищі за вас чином.

Вкладаючи свіжу пачку патронів, Рощин почував, що в нього й досі тремтять руки. Чого ж би? Невже від самої думки, що цей чоловік був такий схожий на Івана Телєгіна? Дурниця, він же в Петрограді…

Комісар Соколовський і Телєгін з обв’язаною головою піднялись на ганок цегляного двоповерхового будинку — станичної управи, що стояла, як звичайно, навпроти собору на незабрукованому майдані, де в колишні часи бували ярмарки. Тепер крамниці стояли забиті, вікна повибивані, огорожі розтягнені. В соборі містився лазарет, на церковному дворі метлялось на вірьовках солдатське ганчір’я.

В станичній управі, де містився штаб головкома Сорокіна, у прихожій, закиданій недокурками й паперами, з боку сходів, що вели нагору, сидів на віденському стільці червоноармієць, тримаючи між ногами гвинтівку. Заплющивши очі, він мугикав щось степове. Це був вилицюватий хлопчина з чубом, — знаком військового нахабства, — випущеним з-під зсунутого на потилицю кашкета з червоною околичкою. Соколовський поквапливо спитав:

— Нам треба до товариша Сорокіна… Куди пройти?

Боєць розплющив очі, каламутні від сонної нудьги.

Ніс у нього був м’який, несерйозний. Він подивився на Соколовського — на обличчя, на одежу, на чоботи, потім так само — на Телєгіна. Комісар нетерпляче підійшов до нього.

— Я вас питаю, товаришу… Нам у невідкладній справі бачити головкома…

— А з вартовим не полагається розмовляти, — сказав чубатий.

— Тьху ти чорт. Це завжди в штабах така наволоч — формалісти! — крикнув Соколовський. — Я вимагаю, щоб ви відповіли, товаришу: вдома Сорокін чи нема?

— Нічого не відомо…

— А де начальник штабу? В канцелярії?

— Ну, в канцелярії.

Соколовський шарпнув Івана Ілліча за рукав, кинувся був на сходи. Тоді вартовий зробив падаючий рух, але залишився сидіти на стільці, тільки випростав з-за ніг гвинтівку:

— Куди ж ви йдете?

— Тобто як — куди? — до начштабу.

— А пропуск є?

У комісара аж піна виступила на губах, коли він почав пояснювати вартовому, в якій справі вони примчали на дрезині. Той слухав, дивлячись на кулемет, що стояв перед входом, на декрети, накази, сповіщення, якими були заліплені всі стіни у прихожій. Закрутив головою.

— Треба розуміти, товаришу, а ще ви сознательний, — сказав він з нудьгою. — Є пропуск — іди, нема пропуску — нещадно стрілятиму.

Доводилось скоритися, хоч пропуски видавали десь на другому краю майдану і ця установа напевне була зачинена, комендант десь пішов, — кажуть, — до завтра. Соколовський зразу навіть аж стомився… В цей час з майдану в двері кинулась, гупаючи чобітьми, низенька постать, у роздертій до пупа сорочці, гукнула:

— Митько, мило видають…

Вартового як вітром звіяло з стільця. Він вискочив на ганок. Соколовський і Телєгін без перешкод піднялись на другий поверх і, — після того, як припухлоокі гарненькі громадяночки в шовкових кофточках посилали їх то праворуч, то ліворуч, — знайшли, нарешті, кімнату начштабу.

Там, з ногами на обдертому дивані, лежав чепурно одягнений військовий, розглядаючи нігті. З великою чемністю і вдумливо-пролетарським поводженням, через кожне слово згадуючи «товариш» (причому «товариш» звучало у нього зовсім як «граф Соколовський», «князь Телєгін»), він розпитав про суть справи, попросив пробачення і вийшов, порипуючи жовтими, до колін зашнурованими черевиками. За стіною почувся шепіт, грюкнули десь далеко двері, і все затихло.

Соколовський палаючими очима дивився на Телєгіна:

— Ти розумієш щогнебудь? Куди ми приїхали? Це що ж воно таке — білий штаб?

Він підняв худі плечі і так і залишився настовбурченим від крайнього здивування. Знову за стіною зашепотіли. Двері широко відчинились, і увійшов начальник штабу, середніх років, кремезний, з великим лисим лобом, нахмурений чоловік, в грубій солдатській сорочці, підперезаний по великому животу кавказьким пасочком. Він пильно, побіжно глянув на Телєгіна, кивнув Соколовському і сів за стіл, звичним рухом поклавши перед собою волосаті руки. Лоб його був вологий, як у людини, яка тільки що добре попоїла й випила. Відчувши, що його розглядають, він ще більше нахмурив одутле красиве обличчя.

— Черговий мені переказав, що ви, товариші, прибули в терміновій справі, — сказав він поважно й холодно. — Мене здивувало, чому командир полку або ви, товаришу комісар, не скористалися прямим проводом…

— Я три рази намагався з’єднатися. — Соколовський схопився і витягнув з кишені телеграфну стрічку, простягнув її начштабу. — Як ми можемо спокійно ждати, коли гинуть товариші… Від штабу армії розпоряджень нема… Нас благають допомогти… Полк Пролетарської свободи гине, при ньому обоз з двох тисяч біженців…

Начштабу мигцем глянув на стрічку і кинув її — вона заплуталась об масивну чорнильницю.

— Про те, що зараз ідуть бої в розташуванні полку Пролетарської