Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

гине з голоду!.. Як я гвинтівкою стукнув об підлогу, як я на них за це закричав! Дивлюсь, — сидять, усміхаються… І підбігає до нас Рябінкін, червоний весь, веселий, очі вирячені: «Дорогі товариші, — каже, — я вже давно знаю, що ви мій особняк з усім майном реквізуєте! Дайте доїсти блини, а тим часом сідайте з нами… Це не сором, бо це все народне добро», — і показує на стіл… Ми повагалися, але сіли до столу, держимо гвинтівки, хмуримось… А Рябінкін нам — горілки, блинів, закуски… І говорить, і регоче… Про що він тільки не розказував, все в особах, із шпильками… Гості регочуть, і ми почали сміятися. Пішли жарти про всякі витівки буржуїв, почалися суперечки, але як тільки хто з нас визвіриться, хазяїн глушить його горілкою: чайну склянку, — з іншого посуду не пили… Почали відкубрювати шампанське, і ми гвинтівки поставили в куток… Чортогонов, думаю, чи це ти ходиш по залі, чіпляєшся за стовпи? Пісень почали співати хором. А надвечір поставили на ганку кулемет, щоб ніхто сторонній не вдерся. Півтори доби пили. Надолужив я за все моє безсловесне життя. Але все-таки Рябінкін нас одурив, — от спритний купець!.. Поки ми гуляли, він встиг, — покоївка йому допомагала, — всі брильянти, золото, валюту, різні коштовні речі переправити в надійне місце… Реквізували ми тільки стіни та меблі!.. Вже коли з нами прощався Рябінкін, з похмілля, звичайно: «Дорогі товариші, беріть, беріть усе, мені нічого не шкода, з народу я вийшов, в народ і повернусь…» І того ж дня зник за кордон. А мене — в Чеку. Я їм: «Винуват, розстріляйте». За несвідомість тільки й не розстріляли. А я й тепер радий, що погуляв… Є що згадати…

— Багато лиходіїв серед буржуїв, але й серед нас немало, — промовив хтось, що сидів за димом. В його бік подивились. Той, що просив махорки у Телєгіна, сказав:

— Раз уже через кров переступили в чотирнадцятому році, народ тепер нічим не спиниш…

— Я не про те, — повторив голос з-за диму. — Ворог — ворог, кров — кров… А я — про лиходіїв.

— А сам ти хто?

— Я? Я і є лиходій, — відповів голос тихо.

Тоді всі замовкли, почали дивитись на жар у догорілому вогнищі. Холодок пробіг по спині Телєгіна. Ніч була холоднувата. Дехто біля вогнища поворушився і ліг, поклавши шапку під щоку.

Телєгін підвівся, потягнувся, розпростуючись. Тепер, коли дим розвіявся, можна було бачити по той бік вогню лиходія, що сидів, підібгавши ноги. Він кусав стеблинку полину. Жар освітлюіав його худе, з світлим ріденьким пушком, майже по-жіночому м’яке, довге обличчя. На потилиці — засмальцьований картуз, на вузьких плечах — солдатська шинеля. Він був по пояс голий. Сорочка, в якій він, мабуть, шукав, — лежала біля нього. Помітивши, що на нього дивляться, він спроквола підвів голову й усміхнувся, повільно, по-дитячому.

Телєгін впізнав, — це був боєць з його роти. Мишко Соломій, з-під Єльця, з приміських селян, взятий був як доброволець ще в Червону гвардію, і потрапив на Північний Кавказ з армії Сіверса.

Він тільки на мить зустрівся поглядом з Телєгіним і зараз же опустив очі, ніби від ніяковості, і тільки тоді Іван Ілліч згадав, що Мишко Соломій славився в роті тим, що складав вірші і був страшенний п’яниця, хоч п’яним бачили його рідко. Лінивим рухом плеча він скинув шинелю і почав надівати сорочку. Іван Ілліч поліз по насипу до класного вагона, де безсонно в одному вікні у командира полку, Сергія Сергійовича Сапожкова, горіла гасова лампа. Звідси, з насипу, було ясніше видно зірки і внизу, на землі, — червонуваті цяточки догоряючих вогнищ.

— Окріп є, іди, Телєгін, — сказав Сапожков, висуваючись з кривою люлькою в зубах у віконце.

Гасова лампа, припасована на бічній стіні, тьмяно освітлювала обдерте купе другого класу, зброю, що висіла на гачках, книжки, розкидані всюди військові карти. Сергій Сергійович Сапожков, в брудній бязевій сорочці й підтяжках, обернувся до Телєгіна, що зайшов у купе:

— Спирту хочеш?

Іван Ілліч сів на койку. У відчинене вікно разом з нічною свіжістю долітало булькання перепелиці. Пробухали, спотикаючись, кроки червоноармійця, що виліз спросоння з теплушки за потребою. Тихо бренькала балалайка. Десь зовсім близько загорлав півень, — була вже перша година ночі.

— Як це так — півень? — спитав Сапожков, кінчаючи поратися з чайником. Очі його були червоні, і рум’яні плями проступали на худому обличчі… Він пошукав позад себе на койці, знайшов пенсне і, надівши його, почав дивитись на Телєгіна. — Яким чином у розташуванні полку міг опинитися живий півень?

— Знову біженці прибули, я вже доповів комісарові. Двадцять підвід з жінками, з дітьми… Чортзна-що таке, — сказав Телєгін, помішуючи в кружці з чаєм.

— Звідки?

— З станиці Привольної. Їх велика валка йшла, та козаки по дорозі побили. Всі іногородні, біднота. У них у станиці два козачі офіцери зібрали загін, вночі налетіли, розігнали Раду, скількись там повішали.

— Словом, звичайна історія, — промовив Сапожков, виразно вимовляючи кожну букву. Здається, він був дуже п’яний і заклйкав Телєгіна, щоб відвести душу… У Івана Ілліча від втоми гуло все тіло, але сидіти на м’якому і сьорбати з кружки було так приємно, що він не йшов звідси, хоч мало що могло вийти путящого з розмови з Сергієм Сергійовичем.

— Де у тебе, Телєгін, дружина?

— У Пітері.

— Чудний чоловік. В мирній обстановці вийшов би з тебе якнайблагополучніший міщанин. Доброчесна дружина, двоє доброчесних дітей і грамофон… Якого чорта ти пішов у Червону Армію? Тебе ж уб’ють…

— Я тобі вже пояснював…

— Ти що ж, у партію, може, націляєшся?

— Треба буде для діла, піду і в партію.

— А мене, — Сапожков примружився за каламутними скельцями пенсне, — вари в трьох котлах, комуністом не зробиш…

— Коли вже хто чудний, то це ти чудний, Сергію Сергійовичу…

— Нічого подібного. У мене мозок не діалектичний…