Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Ні, не читав.
— Воно й видно… Нудно, братику… Буржуазний світ підлий і нудний аж до пекельної згаги… А переможемо ми, — комуністичний світ буде теж нудний і сірий, доброчесний і нудний… А Кропоткін хороший старик: поезія, мрія, безкласове суспільство. Надзвичайно вихований старик: «Дайте людям анархічну свободу, зруйнуйте вузли світового зла, тобто великі міста, і безкласове людство влаштує сільський рай на землі, бо основний рушій у людині — це любов до ближнього…» Хи-хи…
Сапожков, наче ображаючи когось, пронизливо засміявся, пенсне застрибало на кістлявому його носі. Сміючись, витягнув з-під койки бляшаний бідончик із спиртом, налив у чашку, випив і хрустко розгриз шматочок цукру.
— Наша трагедія, любий друже, в тому, що ми, російська інтелігенція, виросли в безтурботному лоні кріпосного права і революції злякались не те що до смерті, а прямо — до мізкової блювоти… Не можна ж так лякати тендітних людей! Га? Сиділи собі в тиші сільської альтанки, думали під спів пташок: «А добре було б, справді, зробити так, щоб усі люди були щасливі…» От звідки ми постали… На Заході інтелігенція — це мізковики, добір буржуазії, — виконують залізне завдання: рухати науку, промисловість, індустрію, напускати на білий світ втішні міражі ідеалізму… Там інтелігенція знає, для чого живе… А в нас, — ой братику!.. Кому служимо? Які наші завдання? З одного боку, ми — плоть від плоті слов’янофілів, духовні їх наступники. А слов’янофільство, знаєш що таке? — расєйський поміщицький ідеалізм. З другого боку, гроші нам платить вітчизняна буржуазія, на її утриманні живемо… А при всьому тому служимо виключно народові… От чудаки: народові!.. Трагікомедія! Так плакали над горем народним, що сліз не вистачило. І коли у нас ці сльози відняли, — жити стало нічим… Ми мріяли — от-от дійдуть наші мужички до Царграда, вилізуть на кумпол, поставлять православний хрест над Святою Софією… Земну кулю мріяли мужичкам подарувати. А нас, ентузіастів, мрійників, плакальників, — вилами… Нечуваний скандал! Переляк страшенний… І починається, любий друже, саботаж… Інтелігенція позадкувала, голову з хомута виймає: «Не хочу, ану спробуйте — без мене обійдіться…» Це коли Росія на краю чортової безодні… Величезна, непоправна помилка. А все — панське виховання, тендітні дуже: неспроможні збагнути революцію без книжечки… В книжечках про революцію прописано так цікаво… А тут — народ утікає з німецького фронту, топить офіцерів, на шматки розриває головнокомандуючого, палить маєтки, ловить купчих по залізницях, виколупує у них з сороміцьких місць брильянтові сережки… Ну, ні, ми з таким народом не граємось, в наших книжках про такий народ нічого не написано… Що тут робити? Океан сліз пролити у себе в квартирі, так ми ж і плакати розучились, — от горе!.. Вщент розбиті мрії, жити нема чим… І ми — з остраху та з огиди — головою під подушку, деякі з нас — навтікача за кордон, а хто зліший — до зброї взявся. Виходить скандал у благородному сімействі… А народ, на сімдесят процентів неписьменний, не знає, що йому робити з його ненавистю, кидається — в крові, в жахові… «Продали, — каже, — нас, пропили! Бий дзеркала, ламай усе дощенту!» І в нашій інтелігенції знайшлась одна тільки купка — комуністи. Коли гине корабель, — що роблять? Викидають усе зайве за борт… Комуністи насамперед викинули за борт старі бочки з російським ідеалізмом… Це все «старик» орудував, — руська, брат, людина… І народ зразу звіриним чуттям зачув: це свої, не пани, ці ридати не будуть, у цих балачка коротка… Ось чому, любий друже, я — з ними, хоч вирощений у кропоткінській оранжереї, під склом, у мріях… І нас немало таких, — ого! Ти зубів не вишкіряй, Телєгін, ти взагалі ембріон, примітав життєрадісний… І є, знаєш, такі, яким свідомо доводиться вивернути себе навиворіт, м’ясом назовні і, почуваючи кожен дотик, утвердити в собі одну вольову силу — ненависть… Битися без цього не можна… Ми зробимо все, на що спроможна людина, — поставимо попереду мету, куди піде народ… Але ж нас — купка… А вороги — всюди… Ти чув про чехословаків? Прийде комісар, він тобі розкаже… Знаєш, чого боюсь? Боюсь, що у нас це самогубство. Не вірю, — місяць, два, півроку — більше не продержимось… Приречені, брат… Скінчиться все — генералом. І я тобі кажу — винні в усьому слов’янофіли… Коли почалося звільнення селян, треба було кричати: «Лихо, гинем, нам потрібне інтенсивне сільське господарство, бурхливий розвиток промисловості, загальна освіта… Нехай приходить новий Пугачов, Стенька Разін, однаково, — в дрізки розбити кріпосний кістяк…» Ось яку мораль треба було тоді кинути в маси, ось на чому виховувати інтелігенцію… А ми спливли потоками щасливих сліз: «Боже мій, яка неосяжна, яка самобутня Росія! І мужичок тепер вільний, як повітря, і поміщицькі маєтки з тургенєвськими баришнями цілі, і таємнича душа в народу нашого, — не то що на скнарому Заході…» І от я тепер — топчу всяку мрію!
Сапожкбв більше не міг говорити. Обличчя його палало. Але, очевидно, найголовнішого він так і не сказав. Телєгін, приголомшений водоспадом його слів, сидів, відкривши рота, з прохололою кружкою на колінах. У проході вагона почулися кроки, наче йшов хтось неймовірно важкий. Двері купе відхилились, і показався широкий, середній на зріст чоловік з прилиплим до великого лоба темним волоссям. Він мовчки сів під лампою, поклавши на коліна великі руки. На обвітреному грубому обличчі його рідкі зморшки здавалися шрамами, очей не було видно в тіні очних западин і навислих брів. Це був начальник особливого відділу полку товариш Гимза.
— Знову спирту дістав? — спитав він неголосно і серйозно. — Гляди, товаришу…
— Який там спирт? Ну тебе к свиням. Бачиш, чай п’ємо, — сказав Сапожков.
Гимза, не ворухнувшись, прогудів:
— То ще гірше, що брешеш. Спиртякою з вікна так і тхне, в теплушках ворушитись почали, бійці принюхуються… Бузи у нас мало? По-друге, знову філософію завів, дурну волинку, звідси я роблю висновок, що ти п’яний.
— Ну, п’яний, ну, розстріляй мене.
— Розстріляти мені тебе недовго, це ти добре знаєш, і якщо я терплю, то беручи до уваги твої бойові
