Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Дай-но тютюну, — сказав Сапожков.
Гимза поважно вийняв з кишені ганчір’яний кисет. Потім, звертаючись до Телєгіна, продовжував повільним голосом, наче тер жорна:
— Щоразу одна й та сама неприпустима картина: минулого тижня розстріляли трьох падлюк, я сам допитував, — v гниль, в усьому признались. І він зараз же дістає спирту… Сьогодні розстріляли явну сволоту, денікінського контррозвідника, він же сам його і спіймав в очеретах…
Готово: нажлуктався і тягне філософію. Така у нього виходить капуста, ну, от я зараз стояв під вікном, слухав, — нудить, як від тухлятини… За цю філософію інший, не я, давно б його відправив в особливий відділ, тому що він же розкладається… Він потім два дні хворий, не може командувати полком…
— А якщо ти розстріляв мого університетського товариша? — Сапожков примружився, ніздрі у нього затріпотіли.
Гимза нічого не відповів, наче й не чув цих слів. Телєгін схилив голову… Сапожков говорив, наближаючи спітнілого носа до Гимзи:
— Денікінський розвідник, це так. А ми разом з ним бігали на філософські вечори. Чорт його знає, чого він поліз у білу армію… Може, з розпачу… Я сам його до тебе привів… Досить з тебе, що я виконав обов’язок? Чи тобі треба, щоб я камаринського танцював, коли його в яр повели?.. Я ззаду йшов, я бачив. — Він зблизька пильно дивився Гимзі в темні западини очей. — Можу я мати людські почуття, чи я вже все повинен у собі спалити?
Гимза відповів не поспішаючи:
— Ні, не можеш мати… Інший хто-небудь, там уже не знаю… А ти все повинен у собі спалити… Від такого гнізда, як у тобі, контрреволюція і починається.
Довго мовчали. Повітря було важке. За темним вікном затихли всі звуки. Гимза налив собі чаю, відламав великий шматок сірого хліба і повільно почав їсти, як дуже голодна людина. Потім глухим голосом почав розказувати про чехословаків. Новини були тривожні. Чехословаки збунтувалися в усіх ешелонах, розтягнутих від Пензи до Владивостока. Радянські власті не встигли опам’ятатися, як залізниці й міста опинились під ударами чехів. Західні ешелони очистили Пензу, підтягнулись до Сизрані, взяли її і звідти йдуть на Самару. Вони дуже дисципліновані, добре озброєні і б’ються уміло й відчайдушно. Поки що трудно сказати, що це, — простий військовий заколот, чи ними керують якісь сили ззовні? Очевидно, — і те і друге. В усякому разі, від Тихого океану до Волги спалахнув, як порохова нитка, новий фронт, який загрожує неймовірним лихом.
До вікна знадвору хтось підійшов. Гимза замовк, нахмурився, обернувся.
Голос покликав його:
— Товаришу Гимза,'вийди-но.»
— Чого тобі? Говори…
— Секретне.
Опустивши брови на западини очей, Гимза обперся руками об койку, сидів так секунду, перебореним рухом підвівся і вийшов, зачепившись плечима за обидва одвірки. На площадці він сів на приступку, нахилився. З темряви до нього підійшла висока постать у кавалерійській шинелі, дзенькнули шпори. Чоловік цей поквапливо зашепотів йому коло самого вуха…
Сапожков, як тільки Гимза вийшов, почав швидко розкурювати люльку, люто плюнув кілька разів у вікно. Зняв, жбурнув пенсне і раптом засміявся:
— Ось у чому весь секрет: прямо відповісти на поставлене запитання… Є бог? — нема. Можна людину вбити? — можна. Яка найближча мета? — світова революція… Тут, братику, без інтелігентських емоцій…
Він раптом перестав говорити, витягнувся, слухаючи. Весь вагон здригнувся, — це кулаком у стіну вдарив Гимза. Люто-хрипкий голос його проричав:
— Ну, якщо ти мені збрехав, сучий сину…
Сергій Сергійович схопив Телєгіна за руку:
— Чуєш? А знаєш — у чому річ? Ходять неприємні чутки про нашого головкома Сорокіна… Це товариш з особливого відділу повернувся звідти. Зрозумів — чому Гимза, як чфрт, похмурий..
Зірки вже блякли перед світанком. Знову закричав півень між возами. На сонний табір падала роса. Телєгін пішов у своє купе, стягнув чоботи і, зітхнувши, ліг на койку, зарипівши пружинами.
Телєгіну часом здавалось, що коротке щастя життя тільки приснилося йому десь у зеленому степу під стукіт коліс… Було життя — удачливе й тихе: студентство, величезний, бездонний Пітер, служба, безтурботна компанія чудаків, що жили у нього на квартирі на Васильєвському острові. Тоді здавалося — майбутнє ясне, як на долоні. Він і не замислювався про майбутнє: роки летіли над дахом його будинку неквапливо і не стомлювали. Іван Ілліч знав, що чесно виконує призначену йому працю, і — коли голова посивіє, — оглянеться на минуле і побачить, що пройшов довгий-довгий шлях, не звертаючи в небезпечні закутки, як тисячі таких самих Іванів Іллічів. У його прості будні владно увійшла Даша і грізним щастям засяяли її сірі очі. Правда, у нього раз у раз, дуже потаємно, виникав коротенький сумнів: щастя призначалось не йому! Але він відганяв цей сумнів, він мав на думці — от тільки минуть дні війни — збудувати щасливий маленький дім для Даші. І навіть коли повалились капітальні стіни імперії, і все змішалося, і заричав бід гніву й болю стоп’ятдесятимільйонний народ, — Іван Ілліч все ще думав, що буря пролетить і моріжок коло Дашиного будинку мирно засяє після дощу.
І ось він — знову на койці, у військовому ешелоні. Вчора — бій, завтра — бій. Тепер ясно: до минулого вороття нема. Соромно йому було і згадувати, як він, рік тому, метушився, влаштовував квартирку на Кам’яноострівському — придбав ліжко з червоного дерева, щоб Даша на ньому народила мертве немовля.
Даша перша вдарилась об дно водовороту. «Стрибунці», що наскочили на неї в Літньому саду, волоссячко у мертвої дитинки, що стало сторч, голод, темрява, декрети, де кожне слово дихало гнівом і ненавистю, — ось якою постала перед нею революція. Ночами революція свистала над дахами, кидала снігом у замерзлі вікна. «Чужа!» — кричала вона Даші хуртовинними голосами. Коли сіренька петербурзька весна повіяла вогким вітром, закапало з дахів і з гуркотом по дірявих ринвах полетіли вниз крижані бурульки, Даша сказала Івану Іллічу (він прийшов додому збуджений, у
