Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Він підвів голову. Погляд був суворий і ясний. Телєгін, розуміючи, що розмова закінчена, підвівся. Соколовський сидів, наче його прибили.
— Я не можу повернутися в полк з такою відповіддю, — сказав він. — Сьогодні ж бійці збіжаться на мітинг, сьогодні ж полк самовільно виступить на допомогу «пролетарцям»… Попереджаю, товаришу, що на мітингу я буду говорити за виступ…
Начштабу почав червоніти, — голий, величезний лоб його заблищав. З грюкотом відкинувши крісло, він устав. Солдатські штани його наполовину зсунулись, він засунув руки за пояс:
— І ви відповідатимете перед ревтрибуналом армії, товаришу! Не забувайте, у нас не сімнадцятий рік!
— Не залякаєте, товаришу!
— Мовчать!
В цей час двері швидко відчинились, і увійшов високий, надзвичайно стрункий чоловік у синій черкесці з тонкого сукна. Похмуре вродливе обличчя його, з темним волоссям, що спадало на лоб, з висячими вусами, було ніжно-рожевого кольору, який буває у жорстоких людей і тих, що п’ють запоєм. Губи його були вологі й червоні, чорні очі розширені. Вимахуючи лівим рукавом черкески, він близько підійшов до Соколовського і Телєгіна, глянув їм в очі диким поглядом. Обернувся до начштабу. Ніздрі його гнівно здригнулись:
— Знрву старорежимні штучки! Це що таке за «мовчать»? Якщо вони винні, вони будуть розстріляні… Але — без генеральського знущання…
Начштабу вислухав зауваження мовчки, похиливши голову. Заперечувати не доводилось — це був сам головком Сорокін.
— Сідайте, товариші, я слухаю вас, — промовив Сорокін спокійно і сів на підвіконник.
Соколовський знову взявся пояснювати мету поїздки: добитися дозволу Варнавському полку негайно виступити на допомогу сусіднім з ним «пролетарцям»; крім революційного обов’язку, це продиктовано також простим розрахунком: якщо «пролетарці» будуть розбиті — Варнавський полк буде одрізаний від бази.
Сорокін тільки секунду сидів на підвіконнику. Він почав бігати від дверей до дверей, ставлячи короткі запитання. Гарна шапка волосся його розліталась, коли він рвучко обертався. Солдати любили його за запал і хоробрість. Він умів говорити на мітингах. І те, і друге в ті часи часто заміняло воєнну науку. Він був з козачих офіцерів, в чині підосавула, воював в армії Юденича в Закавказзі. Після Жовтневого перевороту повернувся на Кубань і у себе, в станиці Петропавловській, організував з станичників партизанський загін, з яким вдало бився при облозі Катеринодара. Зоря його швидко сходила. Слава паморочила голову. Сили вихлюпувались через край — вистачало часу і воювати, і гуляти. До того ж начштабу особливо ретельно оточував його гарненькими жінками і всією належною обстановкою, щоб можна було розгулятись душі.
— Що вам відповіли у іюєму штабі? — спитав він, коли Соколовський закінчив і судорожно витирав лоба брудною зібганою хустинкою.
Начштабу сказав поспішно:
— Я відповів, що нами вжиті всі заходи для порятунку полку Пролетарської свободи. Я відповів, що штаб Варнавського полку втручається в розпорядження штабу армії, а це зовсім неприпустимо, і крім того, створюється паніка, для якої нема підстав.
— Е, ви, товаришу, не так підходите до цієї справи, — несподівано примирливо промовив Сорокін. — Дисципліна — звичайно… Але є речі в тисячу разів важливіші за вашу дисципліну… Воля мас! Революційний порив треба заохочувати, хоч би це йшло всупереч вашій науці… Нехай операція Варнавського полку буде марна, нехай шкідлива, чорт візьми! У нас революція… Забороніть їм зараз, вони кинуться на мітинг, — я знаю цих горлопанів, знову кричатимуть, що я пропиваю армію…
Він одбіг до грубки і вже шалено глянув на Соколовського:
— Подайте рапорт!
Телєгін зараз же вийняв папір і поклав на стіл. Головком схопив його, швидко переглянув бігаючими зіницями і, бризкаючи пером, почав писати:
«Наказую Варнавському полку негайно виступити в похідному порядку і виконати свій революційний обов’язок».
Начштабу дивився на нього з усмішкою, коли ж головком простягнув йому папір, він відступив, заклавши руки за спину:
— Нехай мене віддадуть до суду, але цього наказу я не підпишу.
В ту ж хвилину Іван Ілліч кинувся і схопив Сорокіна за руку біля кисті, не даючи йому підняти револьвер. Соколовський затулив собою начштабу. Всі четверо важко дихали. Сорокін вирвався, сунув револьвер у кишеню і вийшов, грюкнувши дверима так, що полетіла штукатуркас.
Грюкнули двері, затихли шалені кроки головкома.
Начштабу промовив примирливо-басовито:
— Можу вас запевнити, товариші: якби я підписав наказ, нещастя могло б набрати великих розмірів.
— Яке нещастя? — кашлянувши, хриплувато запитав Соколовський. Начштабу чудно глянув на нього.
— Ви не догадуєтесь, про що я кажу?
— Ні. — У Соколовського затремтіли куточки очей.
— Я кажу про свою армію…
— Що таке?
— Я не маю права розкривати воєнні таємниці перед комісаром полку. Хіба ж не так, товаришу? За це ви перший повинні мене розстріляти… Але ми зайшли надто далеко. Гаразд… Беріть усе на свою відповідальність…
Він підійшов до карти, втиканої прапорцями. Соколовський і Телєгін також підійшли і стали за його спиною. Видно, те, що близько біля нього гаряче дихали два роти, було трохи неприємно начштабу — лопатки його під сорочкою зарухались. Але він спокійно витягнув брудну зубочистку, і згризений кінчик її сковзнув по карті від триколірних прапорців у південному напрямі в густе розташування червоних.
— Ось де білі, — сказав начштабу.
— Де, де? — Соколовський впритул підступив до карти, блукаючи по ній осліплими очима. — Але це ж Торгова…
— Так, це Торгова. Коли вона буде взята, для білих шлях наполовину розчищений.
— Не розумію… Ми вважали, що білі десь далі
