Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Завдання, що мучило його, як душевна хвороба, з самої Москви — помститись більшовикам за ганьбу, — було виконане. Він мстився. В усякому разі, він пам’ятав одну хвилину… Підбіг до залізничного насипу… Була перемога… Тремтіли коліна, било в скроні. Він зняв м’якого кашкета і витер ним штик. Зробив це мимоволі, як старий солдат, що береже чистоту зброї. У нього не було колишньої божевільної ненависті — свинцевих обручів на черепі, крові, що заливає очі. Він просто — наздогнав ворога, увігнав лезо й витер його; значить, мав рацію, мав? Прояснілий розум силкується збагнути, — чи має він рацію? Так? Має? То чого ж він питає самого себе про це?
Була неділя. Правилось у станичній церкві. Рощин спізнився, потинявся на паперті серед свіжовибритих потилиць і побрів за церкву на старе кладовище. Походив по траві, де цвіли кульбаби, зірвав травинку і, кусаючи її, сів на могилку. Вадим Петрович був чесною і — як говорила Катя — доброю людиною.
З напіввідчиненого, заснованого павутинням вікна лунав спів дитячих голосів, і густі возгласи диякона здавались такими гнівними й нещадними, що — от-от — зараз злякаються дитячі голоси, пурхнуть, полетять. Мимоволі думки Вадима Петровича стали блукати по минулому, немовби шукаючи світле, найбільш безгрішне…
Він прокидається від радості. За чистим високим вікном — весняне небо, темно-синє, — такого неба він не бачив з того часу ніколи. Чути, як шумлять дерева в саду.
На стільці коло дерев’яного маленького ліжка лежить нова сатинетова сорочка — голуба з крапкою. Від неї пахне неділею. Він думає про те, що робитиме цілий довгий день і з ким зустрінеться — це так звабливо й радісно, що хочеться ще полежати… Він дивиться на шпалери, де повторюються: китайський будиночок із загнутим дахом, крутий місток і два китайці під зонтиками, а третій китаєць, у капелюху, схожому на абажур, ловить з містка рибу. Добрі смішні китайці, як їм хороше живеться в будиночку коло річки… З коридора чути голос матері: «Вадиме, ти скоро? Я вже готова…» І цей милий, спокійний голос лунає по всьому його життю удачею і щастям… В крапчастій сорочці він стоїть коло матері. Вона в пишному шовковому платті. Цілує його, виймає з свого волосся гребінь і причісує йому голову: «Ну от, тепер добре. Поїдемо…» Спускаючись широкими сходами, вона розкриває зонтик. На підметеній площадці, із слідами мітли на землі, ледве стоїть нетерпляча тройка рижих: лівий підпряжний крутиться, солідний корінний у голоблях вибив яму копитом. Кучер, ситий і задоволений, в малинових рукавах, в оксамитній безрукавці, обертає пугачовську бороду, говорить: «З празничком». Мати зручно умощується в колясці, нагрітій сонцем. Вадим тулиться до матері іЛд щастя й передчуття — як зараз засвище вітер у вухах, полетять назустріч дерева. Тройка летить, об’їжджаючи садибу. Ось і широка вулиця села, — поважно кланяються мужики, кудкудачуть кури, вибігаючи з-під коліс. Біла ограда церкви, зелений луг, берізки ще з дрібним листячком, під ними скособочені хрести, могилки… Паперть із старцями… Знайомий запах ладану…
Церква ця й берези стоять ще й досі там. Вадим Петрович наче бачить їх зелене мереживо на синяві… Під одною — п’ятою від церкви — давно вже лежить мати, могилка над нею обгороджена оградою. Років зо три тому старий дячок писав Вадимові Петровичу, що ограда поламана, дерев’яний хрест згнив… І тільки тепер з жахливим каяттям він згадав, що так і не відповів на листа.
Миле лице, добрі руки, голос, що будив його вранці і сповнював щастям на цілий день… Любов до кожної волосинки, кожної подряпинки на його тілі… Боже мій, — яке б не було в нього горе — він знав, воно завжди потоне в її любові. Все це лягло з німим обличчям під могилку в березовій тіні, розпалося землею…
Вадим Петрович поклав лікті на коліна, закрив лице руками.
Минули довгі роки. Завжди здавалось, треба ще щось одне подолати, і він прокинеться від щастя в такий самий, як у минулому, синіи ранок. Два китайчики під зонтиками поведуть його через горбатий місток у будинок з піднятим дахом… Там жде його невимовно любима, невимовно рідна…
«Моя батьківщина, — подумав Вадим Петрович, і знову згадалася тройка, що мчала по селу. — Це — Росія… Те, що було Росією… Нічого цього більше нема і не повториться… Хлопчик у сатинетовій сорочці став убивцею».
Він швидко встав і заходив по траві, заклавши руки за спину і похрускуючи пальцями. Думки самі занесли його туди, куди він, здавалось, з розмаху зачинив двері. Адже він вірив, що йде на смерть… І от, не вмер… Як було б просто зараз валятися, обсипаному мухами, денебудь у степовому водориї…
«Ну що ж, — думав він, — померти легко, жити трудно… В цьому й заслуга кожного з нас — віддати гинучій батьківщині не просто живий мішок м’яса й кісток, а всі свої тридцять п’ять прожитих років, уподобання, надії, і китайський будиночок, і всю свою чистоту…»
Він навіть застогнав і озирнувся, — чи не чує хто-небудь? Але дитячі голоси так само співали. Туркотіли голуби на іржавому карнизі. Поквапливо, наче крадучи, він згадав ще одну хвилину нестерпного жалю. (Він ніколи про неї не нагадував Каті). Це було рік тому, в Москві. Рощин ще на вокзалі взнав, що того дня поховали чоловіка Катерини Дмитрівни і що вона зараз — зовсім самотня. Він прийшов до неї смерком, прислуга сказала, що вона спить, він залишився ждати і сів у вітальні. Прислуга пошепки розказала, що Катерина Дмитрівна все плаче: «Обернеться до стіночки на постельці і, ну, як дитина, — заведе, то ми вже в кухню двері зачиняємо…» Він вирішив ждати хоч би й цілу ніч, сидів на дивані і слухав, як цокає маятник десь, забираючи з собою час, віднімаючи секунди життя, кладучи зморшки на любиме обличчя, сріблячи волосся, — нещадно, невблаганно… Рощину здавалось, що коли Катя не спить, то саме думає про це, слухаючи, як цокає годинник. Потім він почув її кроки, негучні й невпевнені, наче у неї підвертався каблучок. Вона ходила в спальні і
