Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Семен тупнув ногою, засміявся на все горло:

— Оце — жінка, ух ти чорт!

— Пусти! — Махнувши хусткою, Мотрона коло порога сунула босі ноги в черевики, потупала ними й пішла, мабуть, подивитися до худоби. Семен і Олексій довго хитали головами, усміхаючись: «Отаман жінка, ну й жінка». У відчинене вікно залетів передранішній вітрець, зашурхотів листям фікусів, і донеслось бурмотіння й уривки якоїсь неросійської пісні. Це повертався з садиби п’яний пожилець-німець, загрібав порох чобітьми.

Олексій з люттю зачинив вікно.

— Пішов би ти, Семене, та ліг.

— Боїшся?

— Та причепиться п’яний чорт… Він пам’ятає, як ти на нього кидався.

— І ще раз кинусь. — Семен підвівся, пішов був у свою кімнату. — Ех, Альоша, революція через це гине, що вас розворушити трудно… Корнілова вам мало? Гайдамаків, німців мало? Чого вам ще? — Він раптом замовк. — Стривай…

Надворі почулося бурмотіння, важко, невпевнено затупотіли чобітьми. Пролунав злий жіночий крик: «Пусти!..» Потім — метушня, сопіння, і знову, ще голосніше, як від болю, закричала Мотрона: «Семене, Семене!..»

На кривих ногах, шалено вискочив Семен з хати. Олексій тільки схопився за лаву, залишився сидіти, — однаково, він знав, що буває, коли так кидаються люди. Подумав: «Недавно в сінях сокиру залишив, нею значить…» Диким голосом крикнув Семен на дворі. Почувся хрусткий удар. На дворі щось зашипіло, забулькотіло, важко повалилось.

Увійшла Мотрона, біла як полотно, тягла за собою хустку. Прихилилась до печі, дихаючи високими грудьми. Раптом замахала руками на Олексія, на очі його…

На дверях показався Семен, спокійний, блідий:

— Брате, допоможи, занести його треба куди-небудь, закопати…

Німецькі війська дійшли до рубежів Дону й Азовського моря і зупинилися. Німці оволоділи багатющим краєм, більшим, ніж уся Німеччина. Тут, на Дону, так само, як і на Україні, німецький головний штаб негайно втрутився в політику і зміцнив велике землеволодіння — станичників, багате козацтво, яке лише років чотири тому нахвалялося з наскоку взяти Берлін. Ці самі кремезні, з червоними лампасами, широколиці козаки, дужі, наче з сталі вилиті, здавались тепер свійськими овечками.

Ще німці не підходили до Ростова, як уже десятитисячна козача армія під командою похідного отамана Попова кинулась на донську столицю Новочеркаськ. У кривавому бою на високому плоскогір’ї — над Доном — червоні козаки Новочеркаського гарнізону й більшовики, які надійшли на той час з Ростова, почали перемагати донців. Але справу вирішив фантастичний випадок.

З Румунії пішки йшов добровольчий загін полковника Дроздовського. 22 квітня він несподівано вдерся в Ростов, тримав його до вечора і був вибитий. Дроздовці йшли степом — шукали корніловську армію. В дорозі, 25 квітня, почули під Новочеркаськом шум битви. Не питаючи, — хто, чому й чого б’ється, — повернули до міста, врізалися з броньовиками у резерви червоних і зчинили страшний переполох. Побачивши допомогу, що звалилася наче з неба, донці перейшли в контратаку, завернули і погнали червоних. Новочеркаськ був зайнятий. Влада від ревкому перейшла до Кругу порятунку Дону. А потім підійшли й німці.

Під їх заступництвом Козачий круг у Новочеркаську, — куди німці, розумно зробивши, не ввели гарнізону, — вручив отаманський пернач генералові Краснову, — як він сам висловлювався: «Особистому другові імператора Вільгельма». Задзвонили в усі дзвони в соборі. На величезному брукованому майдані перед собором станичники закричали: «Ура!» І сиві козаки говорили: «Ну, в час добрий».

Далі за Ростов, у глиб Дону й Кубані, німці не пішли. Вони спробували були приборкати Батайськ — станицю, що лежала на лівому березі навпроти Ростова, населену робочим людом з ростовських майстерень та фабрик і приміською біднотою. Але незважаючи на ураганний вогонь і кровопролитні атаки, взяти його так і не змогли. Батайськ, майже весь заллятий повіддю, опирався відчайдушно і залишився незалежним.

Німці спинилися на цій межі. Вони обмежились зміцненням отаманської влади і підвезенням зброї, взятої з російських військових складів на Україні. Так само обережно було розв’язане колюче питання про ставлення до обох добровольчих груп: денікінської армії і дроздовського загону. Добровольці визнавали дві заповіді: знищення більшовиків і відновлення війни з німцями, тобто вірність союзникам до гробу. Перше здавалось німцям розумним і хорошим, друг? вони вважали не дуже небезпечною дурістю. Тому вони удавали, що не знають про існування добровольців. Дроздовці й денікінці теж удавали, що не помічають німців на російській землі.

Дроздовському загонові під час походу з Кишинева на Ростов довелося одного разу переходити річку. По один бік її, в Бориславі, стояли німці, по другий, коло Каховки, — більшовики.

Німці не могли форсувати міст через річку. Тоді дроздовці самі форсували міст, вибили червоний загін з Каховки і, не дожидаючи від німців подяки, пішли далі.

Така сама, але більших розмірів суперечність постала і перед Денікіним. В кінці квітня розтерзані під Катеринодаром залишки Добровольчої армії сяк-так добралися до району станиць Єгорлицької і Мечетинської, верст за п’ятдесят від Новочеркаська. Тут несподівано прийшов порятунок — звістка, що Ростов зайнятий німцями, Новочеркаськ — отаманськими донцями. Червоні дали спокій добровольцям і повернули фронт проти нового ворога — німців.

Добровольці могли перепочити, підлікувати поранених, зібратися з силами. Насамперед необхідно було поповнити матеріальну частину армії.

Всі станції від Тихорєцької до Батайська були забиті величезними запасами воєнних матеріалів для контрнаступу червоних, що готувався на Ростов. Генерали Марков, Богаєвський і Ерделі трьома колонами кинулись у найближчий тил червоних, на станціяхКриловська, Сосика і Новолеушковська розбили ешелони, висадили в повітря бронепоїзди і з величезною здобиччю відійшли назад у степ. Наступ Червоної Армії на німців був зірваний.

Вивихнуте плече, невеличкі подряпини,