Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Ех, та не про те я… — Семен відвернувся.
— Отож-бо, що не про те, а я про те саме. В сімнадцятому році і я на фронті кричав про буржуазію. А садонуло, — дай боже йому здоров’я, хто мене садонув тоді кулею в ногу, — зразу евакуювався додому. Бачускільки не наїсишся, другого дня знову їсти хочеться. Трудись…
Семен постукав нігтями по колоді:
— Земля під вами горить, а ви спати лягли.
— Може, у вас у флоті, — сказав Олексій твердо, — або в містах революція і не скінчилась. А в нас вона скінчилась, як тільки землю поділили. Тепер ось що буде: закінчимо сівбу і візьмемось ми за комітетчиків. До Петра жодного комітету бідноти не залишимо. Живими в землю закопаємо. Комуністів ми не боїмося. Ми ніякого чорта не боїмося, це ти запам’ятай…
— Годі, Олексію Івановичу, дивись — він весь тремтить, — промовила Мотрона тихо. — Хіба можна з хворого питати?
— Не хворий я… Чужий я тут! — крикнув Семен, устав і відійшов до тину.
На цьому розмова і скінчилась.
У смузі вже згаслої зорі літали два кажани, два чортики. Де-не-де світилося у вікнах — кінчали вечеряти. Здалека линула пісня — дівочі голоси. Ось пісня урвалась, і широкою темною вулицею дрібно застукотіли копита. Той, що скакав, спинився, щось крикнув, знову погнав коня. Олексій вийняв з рота люльку, прислухаючись. Підвівся з колоди.
— Нещастя якесь? — спитала Мотрона тремтячим голосом.
Нарешті показався верхівець — парубок без шапки скакав, метляючи босими ногами.
— Німці йдуть! — крикнув він. — У Сосновці вже чотирьох чоловік убили!..
Після укладення миру, на середину березня за новим стилем, німецькі війська по всій лінії від Риги до Чорного моря почали наступ на Україну і Донбас.
Німці повинні були одержати за мирним договором із Центральною радою 75 мільйонів пудів хліба, 11 мільйонів пудів живої худоби, 2 мільйони гусей і курей, 2 1/2 мільйона пудів цукру, 20 мільйонів літрів спирту, 212 тисячі вагонів яєць, 4 тисячі пудів сала, крім того — масло, шкури, вовну, дерево та інше…
Німці наступали на Україну за всіма правилами — колонами зелено-попелястого кольору, в сталевих шоломах. Невеликі заслони червоних військ зміталися важкою німецькою артилерією.
Ішли війська, автомобільні обози, величезні артилерійські парки з гарматами, пофарбованими зламаними лініями у строкаті кольори, гриміли танки і броньові автомобілі, везли понтони, цілі мости для переправ. Дзижчали в небі ключі аеропланів.
Це була навала техніки на майже безоружний народ. Червоні загони, — з фронтовиків, селян, шахтарів і міських робітників, — розрізнені й кількістю набагато менші за німецьке військо, відходили з боями на північ і на схід.
У Києві на місце Центральної ради, яка продала німцям Україну, був посаджений генерал з царського почту Скоропадський; одягнений у любу самостійникам синю свитку, взявшись у боки, держав гетьманську булаву: «Хай живе щира Україна! Віднині й навіки — мир, порядок і благоліпність. Робітники — до верстатів, хлібороби — до плуга! Цур, цур! — згинь, червона маро!»
Через тиждень після того, як вулицею села Володимирського проскакав страшний вісник, вранці на крейдяній кручі коло вітряків показався кінний роз’їзд, — двадцять вершників на рослих вороних конях, — рослі, неросійського вигляду, в коротких зелено-сірих мундирах і уланських шапках із шнурами. Подивилися вниз на село і злізли з коней.
В селі були ще люди — багато їх сьогодні не виїхало в поле. І от побігли од воріт до воріт хлопчики, перегукнулися жінки через тини, і незабаром на церковному майдані зібралася юрба. Дивилися вгору, де коло вітряків, ясно було видно, — улани ставили два кулемети.
А незабаром після цього, з другого боку, по селу загримотіли ковані колеса, заляскав батіг, і на майдан широкою риссю влетіла пара карих у милі, запряжена у військовий візок. На козлах правив білоокий, з довгою нижньою щелепою, незграбний солдат у безкозирці і в вузькому мундирі. Позад нього, — руки в боки, — сидів німецький офіцер, суворий і чудний на вигляд пан, із скельцем в оці і в новенькому, наче іграшковому, кашкеті. По лівий бік його тулився старий знайомий, князівський управитель, який утік минулої осені з маєтку в самих спідніх.
Тепер він сидів насупившись, у доброму пальті, в теплому картузі, — круглолиций, бритий, в золотих окулярах, — Григорій Карлович Міль. Ох, і зачухались мужики, як побачили Григорія Карловича.
— Шапки долой! — несподівано крикнув по-російськи чудний офіцер. Деякі, хто стояв ближче, нехотя скинули шапки. На майдані притихло. Офіцер, сидячи так само, руки в боки, поблискуючи скельцем, почав говорити, відрубуючи слова, з зусиллям, але правильно вимовляючи:
— Хлібороби села Володимирського, ви побачили там, на горбі, два німецькі кулемети, вони чудово діють… Ви, звичайно, розсудливі хлібороби. Я б не хотів заподіяти вам шкоди. Мушу сказати, що німецькі війська імператора Вільгельма прийшли до вас для того, щоб відновити серед вас життя чесних людей. Ми, німці, не любимо, коли крадуть чужу власність, за це ми караємо дуже нещадно. Більшовики вас учили іншого, правда ж? За це ми прогнали більшовиків, вони ніколи більше до вас не повернуться. Раджу вам добре подумати про свої погані вчинки, а також про те, щоб негайно повернути власникові цього маєтку те, що ви в нього украли…
В юрбі навіть крекнули після цих слів. Григорій Карлович весь час свдів, насунувши козирок на очі,-уважно придивлявся до селян. Один раз на повному обличчі його майнула переможна усмішка, — видно, він впізнав когось. Офіцер скінчив промову. Мужики мовчали.
— Я виконав свій обов’язок. Тепер скажіть ви, пане Міль, — звернувся до нього офіцер.
Григорій Карлович дуже шанобливими словами відхилив цю пропозицію:
— Пане лейтенант, мені з ними говорити нема про що. Вони й так усе зрозуміли.
— Гаразд, — сказав офіцер, якому було байдуже. — Август, поїхали!
Солдат у безкозирці ляснув батогом, і військовий візок покотився крізь юрбу, що розступилася, до князівського будинку, де ще
