Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Купка цивільних і солдатів стояла коло зламаної гімнастики на піщаному дворі артилерійських казарм. Обличчя були бліді, змарнілі, зосереджені, очі опущені, руки висіли, як неживі.

Перед ними стояла купка трохи менша, — офіцерів, — спираючись на гвинтівки. Вони з тяжкою ненавистю дивились на полонених. Ті й ті мовчали, ждучи. Але ось на дорозі показався ротмістр фон Мекке, що йшов швидко, підскоком, той самий, — Рощин впізнав його, — з очима вбивці, який не проспався.

— Всіх, — крикнув він весело, — наказано — всіх… Панове, десять чоловік, виходьте…

Перш ніж десять офіцерів, клацаючи затворами, виступили вперед, полонені заворушились. Один, грудистий і рослий, став скидати через голову сукняну сорочку. Другий, — цивільний, сухотний і беззубий, з прямими чорними вусами, — закричав ридаючим голосом:

— Пийте, паразити, робітничу кров!

Двоє міцно обнялися. Чийсь хрипкий голос нескладно затягнув: «Повстаньте, гнані і голодні…» Десять офіцерів втиснули ложа гвинтівок у плечі. В цей час Рощин відчув пильний погляд. Підвів голову. (Він сидів на ящику, перевзувався). На нього дивились очі (обличчя не бачив) з передсмертним докором, з високою поважністю… «Знайомі, рідні сірі очі, боже мій!»

— Плі!

Не разом, поквапливо ударили постріли. Залунав стогін, крики, Рощин низько нахилився, обмотуючи брудною онучею ногу, зачеплену кулею.

Другий день, як і перший, не приніс перемоги добровольцям. Правда, на правому флангу були зайняті артилерійські казарми, але в центрі не просунулись, ні на крок, і корніловський полк, що бився там, втратив убитим командира, підполковника Нєженцева, улюбленця Корнілова. На лівому флангу кіннота Ерделі відступала. Червоні билися з не чуваною досі упертістю, хоч у Катеринодарі в кожному майже будинку лежали поранені. Багато жінок і дітей було вбито поблизу окопів і на вулицях. Якби на місці Автономова було бойове, вміле командування загальним наступом червоних військ, — Добровольча армія, розтріпана, з перемішаними частинами, неминуче була б збита і знищена.

На третій день сяк-так і ким попало поповнені полки добровольців знову були кинені в атаку і знову відкотилися до вихідних ліній. Багато хто, покидавши гвинтівки, пішов у тил, в обоз. Генерали занепали духом. На позиції приїхав Алексєєв, похитав сивою головою, поїхав. Але ніхто не смів піти і сказати головнокомандуючому, що гра вже програна і що, — коли чудом яким-небудь і вдертися в Катеринодар, — однаково тепер не вдержати міста.

Корнілов, після того як поцілував у мертвий лоб любимця свого Нєженцева, якого привезли возом на ферму під його вікно, більше не розкривав рота і ні з ким не говорив. Тільки один раз, коли біля самого дому розірвалась шрапнель і одна з куль крізь вікно увігналась у стелю, він похмуро показав на цю кулю сухим пальцем і сказав навіщось ад’ютантові Хаджієву:

— Збережіть її, хан.

У ніч на четверту добу по всіх польових телефонах надійшло розпорядження головнокомандуючого: «Продовжувати штурм».

Але на четвертий день усім стало ясно, що темп атаки дуже ослаб. Генерал Кутепов, який змінив убитого Нєженцева, не міг підняти корніловського (найкращого в армії) полку, що лежав у городах. Частини билися мляво. Кіннота Ерделі продовжувала відступати. Марков, надірвавши від крику і лайки голос, засинав на ходу, його офіцери не могли висунути носа далі казарми.

Опівдні в кімнаті Корнілова зібралась військова рада з генералів Алексєєва, Романовського, Маркова, Богаєвського, Филимонова і Денікіна. Корнілов, увібравши маленьку срібну голову в плечі, слухав доповідь Романовського:

«Снарядів нема, патронів нема. Добровольці козаки розходяться по станицях. Усі полки пошарпані. Стан пригнічений. Багато не ранених з бойової лінії йдуть в обоз…» І так далі…

Генерали слухали, опустивши очі. Марков, приткнувшись на чиєсь плече, спав. В сутінках (бо вікно було запнуте) вилицювате обличчя Корнілова було схоже на висхлу мумію. Він сказав глухуватим голосом:

— Отже, панове, становище дійсно тяжке. Я не бачу іншого виходу, як узяти Катеринодар. Я вирішив завтра на світанку атакувати місто по всьому фронту. В резерві залишився полк Казановича. Я його сам поведу в атаку.

Він раптом засопів. Генерали сиділи, похиливши голови. Кремезний, з напівсивою борідкою, схожий на служаку чиновника, генерал Денікін, що хворів на бронхіт, гукнув мимоволі: «О господи, господи!» — закашлявся і пішов до дверей. В спину йому Корнілов блиснув чорними очима. Він вислухав заперечення, встав і відпустив раду. Вирішальний штурм був призначений на перше квітня.

Через півгодини в кімнату повернувся Денікін, все ще висвистуючи грудьми. Сів і сказав з м’якою щирістю:

— Ваше високопревосходительство, дозвольте, як людина людині, поставити вам запитання.

— Я слухаю вас, Антоне Івановичу.

— Лавре Георгійовичу, чому ви такі непохитні?

Корнілов відповів зразу, наче давно вже приготував цю відповідь.

— Іншого виходу нема. Якщо не візьмемо Катеринодара, я пущу кулю в лоб. (Пальцем з обгризеним до кореня нігтем він показав собі на скроню).

— Ви цього не зробите! — Денікін підняв повні, дуже білі руки, притиснув їх до грудей. — Перед богом, перед батьківщиною… Хто поведе армію, Лавре Георгійовичу?..

— Ви, ваше превосходительство…

І нетерплячим жестом Корнілов дав зрозуміти, що кінчає цю розмову.

Жаркий ранок 31 березня був безхмарним. Від зеленої вже землі піднімались хвилі випарів. Ліниво в крутих берегах пливли каламутно-жовті води Кубані, тільки дене-де скидалася риба. Було тихо. Лише зрідка ляскав постріл та бухала вдалині гармата, посвистуючи пролітав снаряд. Люди відпочивали, щоб узавтра почати новий кривавий бій.

Підпоручик Долинський курив на ганку будинку. Думав: «Випрати б сорочку, кальсони, носки… Добре було б скупатися». Навіть птиця якась залітна весело висвистувала в гаю. Долинський підвів голову. «Ф’юїть» — тиркнула граната прямо в зелений гай. З залізним скреготом розірвалась. Пташка більше не співала. Долинський кинув недокурком на дурну курку, що незрозуміло як не потрапила в суп, зітхнув, повернувся в будинок, сів