Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Першим у Новодмитровській опинився офіцерський полк. Напівзамерзлі оскаженілі офіцери, запеклі вояки, почули жилий дух кізяка і печеного хліба, побачили тепле світло у вікнах і, не дожидаючи підкріплень, поповзли по сніжно-болотяному місиву, по суцільній воді, що взялася льодком. Біля самих підступів їх помітили й відкрили по них кулеметний вогонь. Офіцери кинулися в штики. Кожен з них знав, як і що кожної секунди він повинен робити. Всюди мелькала біла папаха Маркова. Це був бій командного складу з невміло керованою і погано дисциплінованою юрбою солдатів.
Офіцери вдерлися в станицю і перемішались у рукопашній сутичці на вулицях з варнавцями і партизанами. В темряві і сутичці кулеметники були заколені або розірвані гранатами біля своїх кулеметів. До білих безперервно підходили підкріплення. Червоні були оточені й почали відступати до майдану, де в станичній управі сидів ревком.
Стріляли з-за кожного прикриття, бились на кожному перехресті. У вихрі грязюки підскакав гарматний запряг, завернувши на край майдану, гармата напрямилась рилом у фасад станичної управи і вдарила гранатою: «Бухдззінь! бух-дззінь!» З вікон почали вискакувати люди, заклубився жовтий дим, — там від гарматного вогню почали рватися бляшанки з патронами.
Якраз у цей час-2-й Кавказький полк обстріляв зі сходу наступаючих. Варнавці почули бій в тилу у ворога і підбадьорились. Сапожков, що надірвав голос від крику і лайки, вихопив у прапороносця йолковий прапор, обгорнутий клейонкою, і, вимахуючи ним, побіг через майдан до високих тополь, що розгойдувались на вітрі, де найгустіше збиралися білі. Варнавці почали вискакувати з-за воріт і огорож, підводитись з землі, бігли з усіх боків з штиками напереваги. Збили загородження, прорвались і вийшли з станиці на захід.
Цю ніч Рощин перебув у покиненому возі, витягнувши з нього два замерзлих трупи і зарившись у сіно. Цілу ніч поодинці бухали гармати, рвалися шрапнелі над Новодмитровською. Зранку туди потягнулись обози добровольців, що ночували в станиці Калузькій. Рощин виліз з воза і пройшов за обоз. Він був такий збуджений, що не почував болю.
Вітер, все ще сильний, віяв тепер зі сходу, розганяючи снігові й дощові хмари. Годині о восьмій ранку крізь обривки негоди, що мчали в вишині, засиніло вимите небо. Прямим, як мечі, гарячим промінням падало сонячне світло. Сніг танув. Степ швидко темнів, проступали яскравозелені смужки озимини і жовті смужки стерні. Блищали води, бігли струмки коліями на шляху. Трупи, обсохлі на пагорках, дивились мертвими очима в синяву.
— Дивись, та це Рощин, їй-богу! Рощин, як ти сюди потрапив? — крикнули з воза, що проїжджав мимо. Рощин обернувся. В заляпаному гряззю і розламаному возі, яким правив похмурий козак, що накрився прілим кожухом, сиділо троє з замотаними головами, з підв’язаними руками. Один з них, довгий, з худою шиєю, що вилазила з коміра, вітав Рощина, часто киваючи головою, розтягнувши в усмішку запечені губи. Рощин ледве впізнав у ньому товариша по полку Ваську Теплова, колись веселого, рум’яного бабія і п’яницю. Мовчки підійшов до воза, обняв, поцілував.
— Скажи, Теплов, до кого мені треба з’явитися? Хто у вас начальник штабу? Як-не-як, бачиш, у мене погони шпилькою приколені. Вчора тільки перебіг…
— Сідай. Стань, спинись, сволоч! — крикнув Теплов до підводчика. Козак щось пробурмотів, але спинився. Рощин виліз на віз, звісив ноги над колесом. Це було розкішно — їхати під гарячим сонцем. Стисло, наче рапорт, він розповів свої пригоди від самого від’їзду з Москви. Теплов сказав, дрібно покашлюючи:
— Я сам з тобою піду до генерала Романовського… Доїдемо до станиці, наїмося, і я тебе враз улаштую… Чудак! Ти хотів прямо з’явитися до начальства: так, мовляв, і так — перебіг з червоної зграї, маю честь з’явитися… Ти наших не знаєш. До штабу не довели б, прикололи б… Дивись, дивись, — він показав на довгий труп в офіцерській шинелі. — Це Мишко, барон Корф, валяється… Ну, пам’ятаєш його… Ех, був хлопець… Слухай, цигарки є? А ранок який, ранок! Розумієш, голубе мій, післязавтра в’їжджаємо в Катеринодар, виспимось у ліжках і — на бульвар. Музика, баришні, пиво!
Він голосно, наче крізь плач, засміявся. Його обтягнуте до кісток, хворе обличчя скривилось, гарячкові плями червоніли на вилицях.
— І так по всій Росії буде: музика, баришні, пиво. Відсидимось у Катеринодарі з місяць, обчистимось і — на розправу. Хаха! Тепер ми не дурні, голубе мій… Кров’ю купили право розпоряджатися Російською імперією. Ми їм порядочок влаштуємо… Наволоч! Он, дивись, валяється. — Він показав на гребінь канави, де, неприродно розчепірившись, лежав чоловік в овечому кожусі. — Це неодмінно який-небудь їхній Дантон…
Воза випередив незграбний плетений тарантас. У ньому, заліплені болотом, в чапанах з відкоченими на спину комірами і в мокрих хутряних шапках сиділи двоє: гладкий величезний чоловік з темним забрезклим обличчям і другий — з довгим мундштуком в кутку проваленого рота, з неохайною сивуватою бородою і набрезками під очима.
— Рятівники вітчизни, — покивав на них Теплов. — Не маючи нічого іншого, — терпимо. Стануть у пригоді.
— Це, здається, Гучков, товстий?
— Еге ж, і буде в свій час розстріляний, можеш бути певний… А той, з мундштуком, — Борис Суворін, теж, брат, не все у нього гаразд… Так ніби він монархії хоче і — не зовсім монархії; крутить, але здібний журналіст… Його не розстріляємо…
Віз в’їхав у станицю. Хати й будинки за палісадниками здавалися спорожнілими. Диміло пожарище. Валялось кілька трупів, до половини втиснутих у болото. Де-не-де лунали окремі постріли, — це добивали іногородніх, витягнувши їх з погребів і сінників. На майдані безладно стояв обоз. Кричали з возів поранені. Між возами сновигали одурілі, змучені сестри в брудних солдатських шинелях. Звідкілясь з двору лунав моторошний крик і удари нагаїв. Скакали верхівці. Коло огорожі купка юнкерів пила молоко з бляшаного відра.
Все яскравіше, все гарячіше світило сонце з голубої вітряної безодні. Між деревом і телеграфним. стовпом, на жердині, погойдувались на вітрі, звернувши шиї, опустивши носки роззутих ніг, сім довгих трупів — комуністи з ревкому і трибуналу.
Настав останній день
