Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Хочете знати, чорти горлаті, чому золотопогонна наволоч вас б’є? А от через оцей крик і безладдя, — заговорив він насмішкувато й не дуже голосно, але так, що було чути скрізь. — Мало того, що ви не слухаєте наказів главковерха, мало того, що з усякого приводу починаєте гавкати… Виявляється, тут ще й панікери!.. Хто вам сказав, що під Филипівською нас розбили? Хто сказав, що Корнілова зрадницьки підпустили до Катеринодара? Ти, чи що? — Він рвучко витягнув руку з наганом і вказав ним на когось з тих, що стояли внизу. — Ану, вилізь до мене, поговоримо… Ага, це не ти сказав… (Він неохоче засунув револьвер у кишеню). Думаєте, я такий дурень і мамій — не розумію, чого ви гавкаєте… А хочете, скажу — чого? Он — Федько Іволгін — раз, Павленков — два, Терентій Дуля — три — одержали по прямому проводу повідомлення, що на станції Афіпській стоять цистерни з спиртом… (Сміх. Рощин криво усміхнувся: «Вивернувся, чортяка, блазень такий»). Ну, ясна річ, — ці хлопці рвуться в бій. Ясна річ, главком — зрадник. А що, як цистерни з спиртом потраплять корніловським офіцерам… От горе для республіки… (Вибух сміху і знову — гайвороння під небо). Інцидент вважаю ліквідованим, товариші… Читаю останнє оперативне зведення.

Сапожков витягнув аркуші й почав голосно читати. Рощин відвернувся, вийшов через вокзал на перон і, сівши на зламану лаву, почав крутити цигарку з махорки. Тиждень тому він записався (по фальшивих документах) в червоногвардійський ешелон, що йшов на фронт. З Катею було сяк-так влаштовано. Після тяжкої розмови у Тетькіна за чаєм Рощин протинявся до кінця дня по місту, вночі повернувся до Каті і, не дивлячись їй в обличчя, щоб не зрадити себе, сказав суворо:

— Ти поживеш тут місяць-два — не знаю… Ви з ним, сподіваюсь, цілком порозумієтесь у переконаннях… При першій можливості я йому заплачу за постій. Але наполягаю, будь ласка, скажи йому зараз же, що недаром, без благодіяння… Ну, а я на деякий час зникну.

Кволим рухом губів Катя спитала:

— На фронт?

— Ну, це, знаєш, тільки самого мене стосується…

Погано, погано було влаштовано з Катею. Минулого літа, в липневий день, на набережній, де в дзеркальній Неві відбивалися обриси мостів і колонада Васильєвського острова, — в той далекий уже сонячний день, — Рощин сказав Каті, що сиділа коло води на гранітній лавці: «Скінчаться війни, минуть революції, зникнуть царства, і нетлінним залишиться одне тільки серце ваше…» І от розлучились ворогами на брудному дворі… Катя не заслужила такого кінця… «Але яке це має значення, коли всій Росії — кінець…»

План Рощина був простий: добратися разом з червоногвардійською частиною в район боїв з Добровольчою армією і при першій же нагоді перебігти. В армії його особисто знали генерал Марков і полковник Нєженцев. Він міг дати їм цінні відомості про розташування і стан червоних військ. Але найголовніше — почувати себе серед своїх, скинути прокляту машкару, зітхнути, нарешті, на повні груди, — виплюнути разом з пачкою куль в обличчя «обманутим дурням, розгнузданим дикунам» кривавий згусток ненависті…

— Командир правильно сказав про спирт. Галасуємо багато. Великий галас зняли, а як розбиратися будемо, тут, брат, треба подумати, — промовив непоказний чоловічок у некритому кожушку з вовною, що стирчала під пахвами й на спині. Він підсів на лавку до Рощина і попросив тютюну. — Я, знаєш, по-стариковськи, люлечку покурюю. (Він повернув хитре, обвітрене обличчя з безбарвною борідкою і примруженими очима). В Нижньому служив у купців при коморах, ну і звик до люльки. З чотирнадцятого року воюю, все перестати не можу. От, брат, вояка, їй-богу.

— Еге ж, пора б уже тобі на спочинок, — неохоче сказав Рощин.

— На спочинок! Де це такий спочинок? Ти, чоловіче, я бачу, з багатеньких. Ні, я воювати не покину. Я он скільки зазнав горя від буржуїв! З шістнадцяти років по людях, і все в сторожах. Дійшов був до кучера у Васенкових купців, — може, чув, — та обпоїв пару сірих, добрі були коні, обпоїв, прямо признаюсь; прогнали, звісно. Сина вбито, жінка давно померла. Ти тепер мені говори, — за кого мені воювати: за Ради чи за буржуїв? Я ситий, чоботи от минулого тижня зняв з покійника. Вогкості не пропускають, — дивись, який товар. Робота: постріляв, сходив на ура і сідай до казана. І трудишся за своє діло, чоловіче. Бідняки, голота, як кажуть, безштаньки, у кого горе-недоля в хаті на лаві сидить, — от наша армія. А Установчі збори, — я баГЧив у Нижньому, як обирали, — самі інтелігенти та нещадні старики.

— Здорово ти насобачився балакати, — сказав Рощин, потай сковзнувши поглядом по співбесіднику. Звали його Квашин. З ним він їхав ось уже тиждень в одному вагоні, спав поруч на верхніх нарах. Квашина у вагоні звали дідом. Всюди, де тільки можна, він прилаштовувався з газетою, — надівав на сухенький ніс золоте пенсне і читав півголосом. «Цю пенсне, — розказував він, — одержав я в Самарі по ордеру. Цю пенсне замовив собі Башкиров, мільйонер. А я користуюсь».

— Це правильно, що насобачився, — відповів він Рощину, — я жодного мітингу не пропускаю. Прийдеш на вокзал, всі декрети, постанови, все прочитаю. Наша пролетарська сила — розмова. Чого ми варті мовчазні, без свідомості? Дрібна рибка!

Він вийняв газету, обережно розгорнув її, поважно надів пенсне і почав читати передову, вимовляючи слова так, ніби вони були написані якоюсь чужою мовою:

— «… Пам’ятайте, що ви б’єтеся за щастя всіх трудящих і експлуатованих, ви б’єтеся за право будувати краще, справедливе життя…»

Рощин відвернувся і не помітив, що Квашин, вимовляючи ці слова, пильно дивиться на нього поверх пенсне.

— От, чоловіче, і видно, що ти з багатеньких, — інакшим уже голосом сказав Квашин. — Моє читання тобі не подобається. А ти не шпигун?

Від станції Афіпської ешелон Варнавського полку в пішому строю рушив до станиці Новодмитровської.

В опівнічній темряві свистав вітер на штиках, рвав одяг, сік обличчя крижаними крупами. Ноги провалювались крізь примерзлий зверху сніг, вгрузали в липке болото. Крізь шум