Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

який геройськи загинув на дротах? Чи московської торговельної наради, — пам’ятаєте, у ВеликЬ— му театрі Рябушинський ридав за великою Росією? Це — вже справа третя. Чи робітника, який сприймає велику Росію у свята з брудної пивнички? Чи ста мільйонів мужиків, які…

— Так, чорт вас візьми… (Катя швидко під столом стиснула Рощину руку). Пробачте, підполковнику. Досі мені було відомо, що Росією називалась територія, яка займає одну шосту частину земної кулі, населена народом, який прожив на ній велику історію… Може, побільшовицькому це і не так… Прошу пробачення… — Він гірко усміхнувся крізь трудно стримуване роздратування.

— Ні, саме так… Пишаюсь… І особисто я цілком задоволений, читаючи історію держави Російської. Але сто мільйонів селян книг цих не читали. І не пишаються. Вони хочуть мати свою власну історію, розгорнуту не в минулі, а в майбутні часи. Ситу історію… З цим нічого не вдієш. До того ж у них вожді — пролетаріат. Ці йдуть ще далі — наважуються творити, так би мовити, світову історію… З цим теж нічого не вдієш… Ви мене обвинувачуєте в більшовизмі, Вадиме Петровичу… Себе я обвинувачую у споглядальності — тяжкий гріх. Але виправдання — у великій втомі від окопного життя. Згодом сподіваюсь стати більш активним і тоді, можливо, не заперечуватиму вашого обвинувачення…

Словом, Тетькін наїжився, на почервонілому черепі його виступили краплі поту. Рощин поквапливо, не потрапляючи гапликами в петлі, застібав шинелю. Катя, вся скривившись, дивилась то на чоловіка, то на Тетькіна. Після тяжкого мовчання Рощин сказав:

— Шкодую, що втратив товариша. Уклінно дякую за гостинність…

Не подаючи руки, він пішов з кімнати. Тоді Катя, завжди мовчазна, — «овечка», — майже крикнула, стиснувши руки:

— Вадиме, прошу тебе, — зажди… (Він обернувся, підвівши брови). Вадиме, ти зараз не маєш рації… (Щоки у неї спалахнули). З таким настроєм, з такими думками жити не можна…

— Он як! — погрозливо промовив Рощин. — Поздоровляю…

— Вадиме, ти ніколи не питав мене, я не вимагала, не втручалася в твої справи… Я тобі вірила… Але зрозумій, Вадиме, любий, те, що ти думаєш, — неправда. Я давно, давно хотіла сказати… Треба робити щось зовсім інше… Не те, задля чого ти приїхав сюди… Спочатку треба зрозуміти… І тільки тоді, якщо ти певний (опустивши руки, від великого хвилювання вона їх усе заламувала під столом)… Якщо ти такий певний, що можеш узяти це на свою совість, — тоді йди, вбивай…

— Катю! — злісно, як від удару, крикнув Рощин. — Прошу тебе замовкнути!

— Ні!.. Я говорю так тому, що шалено тебе люблю… Ти не повинен бути вбивцею, не повинен, не повинен…

Тетькін, не сміючи кинутись ні до неї, ні до нього, повторював пошепки:

— Друзі мої, друзі мої, давайте поговоримо, договоримось…

Але договоритися вже не можна було. Все, що накипіло в Рощині за останні місяці, вибухнуло лютою ненавистю. Він стояв у дверях, витягнуши шию, і дивився на Катю, показуючи зуби.

— Ненавиджу, — прошипів. — К чорту!.. З вашою любов’ю… Знайдіть собі жида… Більшовичка… К чорту!..

Він видавив горлом той самий болісний звук, як тоді у вагоні. От-от, здавалось, він зірветься, буде лихо… (Тетькін ворухнувся навіть, щоб загородити Катю). Але Рощин повільно зажмурився і вийшов…

Семен Красильников, сидячи на лазаретному ліжку, похмуро слухав брата Олексія. Гостинці, прислані Мотроною, — сало, курятина, пироги, — лежали в ногах на ліжку. Семен на них не дивився. Був він худий, обличчя нездорове, небрите, волосся від довгого лежання збилося, худі були ноги в жовтих бязевих спідніх. Він перекочував з руки в руку червону крашанку. Брат Олексій, загорілий, з золотистою борідкою, сидів на табуретці, розставивши ноги в добрячих чоботях, говорив приємно, лагідно, а з кожним його словом серце Семена ставало більш чужим.

— Селянська лінія — само собою, браток, робітники — само собою, — говорив Олексій. — У нас на руднику «Глибокому» сунулись робітники в шахту — вона затоплена, машини не працюють, інженери всі розбіглись. А їсти треба, так чи ні? Робітники всі до єдиного пішли в Червону гвардію. Їх інтереси, значить, поглиблювати революцію. Так чи ні? А наша, селянська революція — всього шість вершків чорнозему. Наше поглиблення — ори, сій, жни. Правильно я кажу? Всі підемо воювати, а працювати хто буде? Жінки? їм самим з худобою дай боже впоратися. А земля любить догляд, добрий обробіток. Он воно як, браток. Їдьмо додому, на своїх харчах швидше поправишся. Ми тепер з земелькою. А рук нема. Боронувати, сіяти, збирати, — хіба ми самі з Мотроною впораємось? Кабанів у нас тепер вісімнадцять штук, корівчину другу напитав. На все потрібні руки.

Олексій потягнув з кишені шйнелі кисет з махоркою. Семен хитнув головою — відмовився курити: «Груди ще болять». Олексій, продовжуючи кликати брата на село, перебрав гостинці, взяв пухкий пиріг, поторкав його.

— Та ти їж, тут масла самого Мотрона фунт загнала.

— Ось що, Олексію Івановичу, — сказав Семен, — не знаю, що вам і сказати. Поїхати додому — це навіть з охотою, поки рана не зажила. Але хліборобити зараз не залишусь, не сподівайтесь.

— Так. А спитати можна — чому?

— Не можу я, Альоша… (Рот Семенові звело, він переміг себе). Ну, зрозумій ти — не можу. Рани я своєї не можу забути… Не можу забути, як вони товаришів катували… (Він обернувся до вікна з тією ж судорогою і дивився ошалілими очима). Повинен ти зрозуміти моє становище… У мене одно на думці, — гадюк отих… — Він прошепотів щось, потім голосніше, стиснувши в кулаку червону крашанку: — Не заспокоюсь… Поки гади кров нашу п’ють… Не заспокоюсь!..

Олексій Іванович похитав головою. Поплювавши, загасив недокурок між пальцями, оглянувся, — куди? — кинув під ліжко.

— Ну що ж, Семене, діло твоє, діло святе. Поїдемо додому поправлятися. Силувати не буду.

Як тільки Олексій Красильников вийшов з лазарету, зустрівся йому земляк Гнат, фронтовик. Спинились, поздоровкались. Спитали, — як живеться? Гнат сказав, що працює шофером у виконкомі.

— Ходімо