Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Іногородні неминуче повинні були прагнути захопити землю і владу. Козацтво неминуче — із зброєю стати за збереження своїх привілеїв. Іногородніми керували більшовики. Козацтво спочатку не хотіло над собою ніякої руки: як добре було — сидіти поміщиками по станицях! Та коли в лютому авантюрист, родом козак, Голубов з двадцятьма сімома козаками вдерся в Новочеркаську на засідання похідного штабу отамана Назарова, і, потрясаючи наганом, під брязкіт гвинтівочних затворів, закричав: «Встать, мерзото, радянський отаман Голубов прийшов, прийняти владу!» — і, справді, на другий день у гаю за містом розстріляв отамана Назарова разом із штабом (з тим, щоб самому взяти отаманську булаву); розстріляв ще близько двох тисяч козачих офіцерів, кинувся в степи, схопив там Митрофана Богаєвського, почав возити його по мітингах, агітуючи за вільний Дон і за своє отаманство, і, нарешті, сам був убитий на мітингу в станиці Заплавській, — словом, в лютому козацтво залишилось без голови. А тут ще з півночі насідала нетерпляча, голодна, розбурхана Великоросія.

Стати головою козацтва, сівши в Катеринодарі, мобілізувати регулярне козаче військо, відрізати від більшовицької Росії Кавказ, грозненську й бакинську нафту, підтвердити свою вірність союзникам — ось який був на перший час план командування Добровольчої армії, що вирушила в так названий згодом «льодовий похід».

Матрос Семен Красильников (брат Олексія) ліг разом з іншими на ріллю, на гребені яру, недалеко від залізничного насипу. Поруч з ним поквапливо, як кріт, копирсав лопаткою армієць. Закопавшись, висунув поперед себе гвинтівку і звернувся до Семена:

— Глибше в землю заривайся, братішка.

Семенові трудно було вигрібати з-під себе липкі грудки. Співали кулі над головою. Лопата задзвеніла об цеглу. Він вилаявся, став на коліна, і зараз же гаряче штовхнуло його в груди. Захлинувся і впав лицем у викопану ямку.

Це був один з численних коротких боїв, що перепиняли шлях Добровольчій армії. Як завжди майже, сили червоних були значніші. Але вони могли битися, могли й відступити без великої біди: в бою, в цей перший період війни, перемога для них не була обов’язкова. Чи була позиція невдала, чи надто огризались кадети, — гаразд, дамо їм чосу другим разом, і пропускали Корнілова.

Для Добровольчої армії кожен бій був ставкою на смерть чи життя. Армія повинна була перемогти і просунутись разом з обозами й пораненими ще на денний перехід. Відступати було нікуди. Тому в кожен бій корніловці вкладали всю силу відчаю — і перемагали. Так було і цього разу.

За півверсти від цепів, що залягли під кулеметним вогнем, на стіжку торішнього сіна, стояв, розставивши ноги, Кориілов. Піднявши лікті, дивився в бінокль. За спиною у нього здригався полотняний мішок. Чорний з сірою опушкою некритий кожушок розстебнутий. Йому було жарко. З-під бінокля уперто стирчало підборіддя, заросле сивою щетиною.

Внизу, прихилившись до стіжка, стояв поручик Долинський, ад’ютант командуючого, — окатий, чорнобровий юнак в офіцерській шинелі, у хвацько зім’ятому кашкеті. Ковтаючи хвилювання, що качалося по горлу, він дивився знизу вгору на сиве підборіддя командуючого, ніби в цій щетині — страшно людяній, близькій — був зараз весь порятунок.

— Ваше превосходительство, зійдіть, благаю вас, підстрелять, — повторював Долинський. Він бачив, як розліпились у Корнілова лілові губи, судорогою вишкірився рот. Значить, діло погане. Долинський не дивився вже туди, де чорними крихітними фігурками піднімались над буро-зеленим степом, перебігали густі цепи більшовиків. Туди, — «сссссик, сссссик», — летіли шрапнелі. Але ж він знав, снарядів мало, чорт, мало… «Бумммм», — серйозно ухала за висадженим у повітря мостом червона шестидюймівка… Поквапливо стукотів кулемет. І бджілками співали кулі близько десь над головою командуючого.

— Ваше превосходительство, підстрелять…

Корнілов опустив бінокль. Коричневе калмицьке обличчя його, з чорними, як у жайворонка, очима, взялося зморшками. Тупцюючи по сіну, він обернувся назад, нахилився до текинців, що позлізали з коней і стояли за стіжком, — до свого особистого конвою. Це були худі, кривоногі люди, у величезних круглих овечих шапках і в смугастих, кольору сьомги, черкесках. Не рухаючись, картинно, вони тримали за поводи худих коней.

Різким, гавкаючим голосом Корнілов віддав наказ, показавши рукою в бік яру. Текинці, як коти, скочили на коней, — один крикнув гортанно, по-своєму, — вихопили криві шаблі і риссю, потім галопом пішли в степ, в бік яру, де чорніла рілля і за нею виднілась смужка залізничного насипу.

Семен Красильников тепер лежав на боку — так було легше. Ще годину тому сильний і злий, зараз він кволо, часто стогнав, насилу спльовуючи кров’ю. З правого і з лівого боку від нього безладно стріляли товариші. Вони дивились туди, куди й він, — на бурий, похилий бугор по той бік яру. По ньому вниз мчали вершники, чоловік з п’ятдесят, лавою. Це була атака кінного резерву.

Ззаду підбіг хтось, упав навколішки поруч з Красильниковим і кричав, кричав надриваючись, вимахуючи маузером. Він був у чорній шкіряній куртці. Вершники зсипалися в яр. Чоловік у куртці кричав не по-військовому, але страшенно наполегливо:

— Не смійте відступати, не смійте відступати!

І от над цим краєм яру піднялись величезні шапки, — залунало протяжне виття, як вітер. Вискочили текинці. Лежачи в смугастих бешметах над гривами коней, вони скакали по грузькій ріллі, де по борознах ще лежав брудний сніг. Летіли в повітря шматки болота з-під копит. «І-ааааа, і-ааааа», — вищали вискалені, смугляві личка з вусами з-під папах. Ось уже видно водяний блиск кривих шабель. Ох, не витримають наші кінної атаки! Сірі шинелі підводяться з ріллі. Стріляють, задкують. Комісар у шкіряній куртці забігав, — наскочив, ударив одного в спину:

— Вперед, в штики!

Красильников бачить: один смугастий бешмет наче навмисне покотився з коня, і добрий кінь, озираючись злякано, поскакав убік. Рвонув по цепу залізний брязкіт, димними пухирями, жовтим вогнем розірвалась черга шрапнелі. І армієць Васька, жартівник, в шинелі не на зріст, сплохував. Кинув гвинтівку. Весь — білий, і рота роззявив, дивиться на підлітаючу смерть. Вони все ближче, виростають разом з кіньми. Один — попереду — кінь стелеться, як собака, опустивши морду. Текинець розігнувся, стоїть у стременах, розлітаються поли халата.

— Сволоч! — і Красильников тягнеться за гвинтівкою. — Ех, пропав комісар! —