Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Другого дня з лінійного корабля дано було радіо: роззброїти весь командний склад. Кілька офіцерів застрелились, інші віддали зброю. Колчак на флагмані «Георгий Победоносец» звелів свистати нагору всю команду. Матроси, посміхаючись, вийшли на шканці. Адмірал Колчак стояв на містку, в повній парадній формі.
— Матроси, — закричав він тріснутим, високим голосом, — трапилось непоправне лихо: вороги народу, таємні агенти німців, роззброїли офіцерів. Та який же останній дурень може серйозно говорити про офіцерську контрреволюційну змову! Та взагалі, маю вам сказати, — ніякої контрреволюції нема і в природі не існує. — Тут адмірал забігав по містку, брязкаючи шаблею, і став відводити душу: — Все, що трапилось, я розглядаю насамперед як особисту образу мені, старшому з офіцерів, і, звичайно, командувати більше флотом не можу й не бажаю. І зараз же телеграфую урядові — залишаю флот. Досить!..
Семен бачив, як адмірал вхопився за золоту шаблю, стиснув її обома руками, почав відстібати, заплутався, рвонув, — аж губи у нього посиніли.
— Кожен чесний офіцер повинен зробити на моєму місці так само!..
Він підняв шаблю і кинув її в море. Але й цей історичний жест не справив ніякого враження на матросів.
З того часу пішли великі події у флоті, — барометр упав на бурю. Матроси, тісно зв’язані життям на морі, здорові, сміливі і спритні, більш розвинені, ніж прості солдати, матроси, що бачили океани й чужі землі і більш почували непрохідну грань між офіцерською кают-компанією і матроським кубриком, — були силою, яка легко займалася. Нею в першу чергу скористалась революція. Братва з усім невичерпним запалом пішла в самісіньке пекло боротьби і сама розпалювала сили противника, який, ще вагаючись, ще не наважуючись, вичікував, підтягався, збирав сили.
Семенові ніколи тепер було й думати про домівку, про дружину. В жовтні скінчилися прекрасні Слова, заговорила гвинтівка. Ворог був на кожному кроці. В кожному погляді, зляканому, ненависному, потайному, крилася смерть. Росія від Балтійського моря до Тихого океану, від Білого до Чорного морів хвилювалась каламутно і зловісно. Семен взяв на плече гвинтівку і пішов битися з гідрою контрреволюції.
Рощин і Катя, з клуночком і чайником, протовпились через юрбу на вокзалі, разом з людським потоком пройшли через заставу, що погрожувала штиками, і поволі пішли вгору головною вулицею Ростова.
Ще півтора місяця тому тут гуляв, від магазину до магазину, цвіт петербурзького товариства. Тротуари рябіли від гвардійських кашкетів, дзенькали шпори, чути було французьку мову, елегантні дами ховали носики від вогкого холоду в дорогоцінні хутра. З незбагненною легковажністю тут збиралися тільки перезимувати, щоб до білих ночей повернутися в Петербург у свої квартири й особняки з статечними швейцарами, колонними залами, килимами, палаючими камінами. Ах, Петербург! Кінець кінцем повинно воно все якось влаштуватись. Бо чим, справді, завинили елегантні дами?
І от великий режисер ляснув у долоні: все зникло, як на поворотній сцені. Декорація змінилась. Вулиці Ростова безлюдні. Магазини позабивані, дзеркальні шибки пробиті кулями. Дами поховали хутра, позакутувались хустинками. Менша частина офіцерства втекла з Корніловим, решта — з театральною швидкістю перетворилась на смирних міщан, на акторів, куплетистів, учителів танців тощо. І лютневий вітер поніс купи сміття по тротуарах…
— Так, спізнились, — сказав Рощин. Він ішов, схиливши голову. Йому здавалось — тіло Росії розламується на тисячі шматків. Єдине склепіння, що прикривало імперію, розбите в дрізки. Народ стає чередою. Історія, велике минуле зникають, як туманні завіси декорації. Виникає гола, спалена пустиня, — могили, могили… Кінець Росії. Він почував, — всередині у нього дробиться і муляє колючими уламками щось, що він усвідомлював у собі непохитним, — стрижень його життя… Він пішов спотикаючись, трохи позад Каті. «Ростов упав, армія Корнілова, останній бродячий клаптик Росії, не сьогодні-завтра буде знищена, і тоді — кулю в лоб».
Вони йшли навмання. Рощин пам’ятав адреси декого з товаришів по дивізії. Але, може, вони втекли або розстріляні? Тоді — смерть на вулиці. Він подивився на Катю: вона йшла спокійно і скромно в коротенькій драповій кофточці, в оренбурзькій хустці. Її миле обличчя, з великими сірими очима, простодушно оберталось до здертих вивісок, до вибитих вітрин. Куточки її губів майже усміхались. «Що вона, не розуміє всього цього жаху? Що це за всепрощення якесь?»
На розі стояла купка беззбройних солдатів. Один, рябий, з запухлим від садна оком, тримаючи сіру хлібину під пахвою, не поспішаючи відламував шматок за шматком, повільно жував.
— Тут не розбереш, яка влада, — чи Радянська, чи ще яка, — сказав йому другий з дерев’яним сундучком, до якого були прив’язані стоптані валянки. Той, що їв, відказав:
— Влада — товариш Бройницький. Добийся до нього, дасть ешелон, поїдемо. А то вік будемо гнити в Ростові.
— Хто він такий? Який чин?
— Військовий комісар, чи що…
Підійшовши до солдатів, Рощин спитав, як пройти на таку-то адресу. Один недоброзичливо відповів:
— Ми не тутешні.
Другий сказав:
— Невчасно, офіцер, заїхав на Дон.
Катя зараз же сіпнула чоловіка за рукав, і вони перейшли на протилежний тротуар. Там, на зламаній лавці, під голим деревом, сидів старик у приношеній шубі і солом’яному капелюсі. Поклавши щетинисте підборіддя на головку ціпка, він здригався. Із заплющених очей його текли сльози по запалих щоках.
У Каті затремтіло лице. Тоді Рощин сіпнув її за рукав:
— Ходімо, ходімо, усіх не пережалієш…
Вони довго ще блукали по брудному й обдертому місту, поки не знайшли потрібний їм номер будинку. Зайшовши у ворота, побачили короткого, товстоногого чоловіка з голим, як яйце, черепом. На ньому була ватна солдатська безрукавка, до останньої міри засмальцьована. Він ніс казан, одвертаючи обличчя від смороду. Це був однополчанин Рощина, армійський підполковник Тетькін.
Він поставив казан на землю і поцілувався з Вадимом Петровичем, стукнув закаблуками, потиснув Каті руку.
