Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Розмовляючи, дійшли до кінематографа «Солейль». Людей було багато. Протовпились, стали біля оркестру. На невеликій сцені, перед столом, де сиділа президія (круглолиця жінка в солдатській шинелі, похмурий солдат з забинтованою брудною марлею головою, сухенький дідок-робітник в окулярах і двоє молодих у гімнастерках), ходив, дрібно ступаючи, сюди й туди, немов у клітці, дуже блідий, сутулуватий чоловік з копицею чорного волосся, Говорячи, одноманітно помахував кволим кулачком, друга рука його стискала пачку газетних вирізок.
Гнат шепнув до Красильникова:
— Учитель — у нас у Раді…
… Ми не можемо мовчати… Ми не повинні мовчати… Хіба у нас у місті Радянська влада, за яку ви боролись, товариші?.. У нас сваволя… Деспотизм гірше царського… Вдираються в дім до мирних обивателів… Смерком не можна вийти на вулицю, роздягають… Грабують… На вулицях убивають дітей… Я говорив про це у виконавчому комітеті, говорив у ревкомі… Вони безсилі… Військовий комісар покриває своєю необмеженою владою всі ці злочини… Товариші… (Він судорожно ударив себе в груди пачкою вирізок). Навіщо вони вбивають дітей? Розстрілюйте нас… Навіщо ви вбиваєте дітей?
Останні слова його були приглушені схвильованим гомоном усього залу. Всі перезирались, налякані і збуджені. Оратор сів до стола президії, затулив скривлене обличчя газетними аркушами. Головуючий, солдат з забинтованою головою, оглянувся на куліси:
— Слово надається начальникові Червоної гвардії товаришеві Трифонову…
Весь зал зааплодував. Плескали, піднявши руки. Кілька жіночих голосів з глибини закричало: «Просимо, товаришу Трифонов». Чийсь бас ревнув: «Дайош Трифонова!» Тоді Олексій Красильников помітив рослого і стрункого чоловіка в елегантній шкіряній куртці з офіцерськими, навхрест, ременями, який стояв коло самого оркестру спиною до залу і тепер, як пружина, випростався — обличчям до галасуючих. Світло-сталеві вирячкуваті очі його насмішкувато, холодно сковзали по обличчях, — і зараз же руки опускались, голови втягались у плечі, люди переставали аплодувати. Хтось, нахиляючись, швидко пішов до виходу.
Чоловік із сталевими очима презирливо усміхнувся. Коротким рухом поправив кобуру. У нього було акторське, довге, чисто вибрите обличчя. Він знову обернувся до сцени, поклав обидва лікті на загородку оркестру. Гнат штовхнув у бік Красильникова:
— Бройницький. От, брат ти мій, гляне, — аж страшно.
З-за куліс, гупаючи важкими чобітьми, вийшов начальник Червоної гвардії Трифонов. Рукав байкової його куртки був перев’язаний шматком кумачу. В руках він тримав картуза, також перев’язаного по околичці червоним. Весь він був кремезний, спокійний. Не поспішаючи, підійшов до краю сцени. Сіра шкіра на оббритому черепі заворушилась, Тіні від надбрів’їв закрили очі. Він підняв руку (запала тиша) і напівзігнутою долонею показав на Бройницького, що стояв унизу.
— От, товариші, тут знаходиться товариш Бройницький, військовий комісар. Дуже добре. Нехай він нам дасть відповідь на запитання. А не захоче відповідати, ми примусимо…
— Ого! — погрозливо промовив знизу Бройницький.
— Так, примусимо. Ми — робітничо-селянська влада, і він повинен їй коритися. Час такий, товариші, що в усьому зразу трудно розібратися… Час каламутний… А як відомо, лайно завжди зверху плаває… Звідси ми робимо висновок, що до революції примазуються різні пройдисвіти…
— Тобто?.. Ти ім’я, ім’я назви, — крикнув Бройницький з сильним польським акцентом.
— Дійдемо і до імені, не поспішай… Кривавими зусиллями робітників і селян очистили ми, товариші, місто Ростов від білогвардійських банд… Радянська влада твердою ногою стоїть на Дону. Чому ж з усіх боків чуємо протести? Робітники хвилюються, червоногвардійці незадоволені… Бунтують ешелони, — навіщо, мовляв, гноїте нас на коліях… Тільки що ми чули тут голос представника інтелігенції (долонею — на попереднього оратора). В чому ж річ? Виходить, наче всі незадоволені Радянською владою. Кажуть, — навіщо ви грабуєте, навіщо вбиваєте дітей? Попередній оратор навіть сам запропонував себе розстріляти… (Сміх у двох-трьох місцях, кілька разів хтось ляснув у долоні). Товариші! Радянська влада не грабує і не вбиває дітей. А от різна наволоч, що примазалась до Радянської влади, грабує і вбиває… І тим самим підриває віру в Радянську владу, і тим самим дає нашим ворогам у руки нещадну зброю… (Пауза, тиша, не чути дихання сотень людей). От я і хочу поставити товаришеві Бройницькому запитання… Чи відомо йому про вчорашнє вбивство двох підлітків?
Крижаний голос знизу:
— Так, відомо.
— Дуже добре. А чи відомо йому про нічні грабежі, про поголовне пияцтво в готелі «Палас»? Чи відомо йому, в чиї руки потрапляють реквізовані товари? Мовчите, товаришу Бройницький? Вам нічого відповісти. Реквізовані товари пропиваються зграєю бандитів… (Гомін у залі. Трифонов підняв руку). І ось що ще нам стало відомо… Ніхто вам влади в Ростові не давав, і ваш мандат фальшивий, і ваші посилання на Москву, тим більше на товариша Леніна, — нахабна брехня…
Бройницький стояв тепер випроставшись… По красивому, зблідлому обличчі його пробігали судороги. Раптом він кинувся вбік, де стояв, роззявивши рота, білявий хлопчина-армієць, схопив його за шинелю і, вказуючи на Трифонова, крикнув страшним голосом:
— Застрель його, падлюку!
У хлопчини люто перекривилось обличчя, — потягнув з спини гвинтівку. Трифонов стояв нерухомо, розставивши ноги, тільки нагнув голову волячим рухом. Вискочивши з-за куліси, біля нього з’явився робітник, поквапливо зацокав затвором гвинтівки, зараз же — другий, третій, і вся сцена зачорніла від курток, бекеш, шинелей, задзвеніли, стикаючись, штики. Тоді голова виліз на стіл і, поправляючи марлю, що налазила на очі, закричав застудженим голосом:
— Товариші, прошу не вносити паніки. Нічого непередбаченого не трапилось. Там, ззаду, зачиніть двері. Товариш Трифонов у цілковитій безпеці. Слово для відповіді надаю товаришеві Бройницькому.
Але Бройницький зник. Тільки білявий армієць з гвинтівкою і досі стояв біля оркестру, здивовано роззявивши рота.
