Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Під станицею Кореневською Добровольча армія натрапила на дуже серйозний опір. Проте з великими втратами станиця була взята. І тут підтвердилось те, що приховували від армії і чого боялись більш за все на світі: кілька днів тому столиця Кубані, Катеринодар, — тобто мета походу, надія на відпочинок і база для дальшої боротьби, — здалася без бою більшовикам. Кубанські добровольці під командою Покровського, кубанський отаман і Рада втекли невідомо куди. Так, несподівано, за три переходи від мети походу, армія опинилася в пастці.
Не справдилась і надія на гостинність Кубані. Козаки, видно, вирішили самі, без допомоги кадетів, розібратися в тому, що діялось. Хутори, там, де проходила армія, були покинуті, в кожній станиці ждала засада, за гребенем кожного пагорка чигав кулемет. На що тепер могла сподіватись Добровольча армія? Чи не на те, щоб кубанські козаки, — вихідці з України, — або черкеси, які згадали давню ворожнечу до росіян, або ешелони Кавказької армії, що застрягли на багатій Кубані, — раптом заспівали б разом з золотопогонним офіцерством і безвусими юнкерами: «Так за Корнілова, вітчизну і за віру, ми гримнем дружнеє ура!» Але це, тільки цю формулу, нестравну і стерту, як царський четвертак, і могла запропонувати Добровольча армія і багатим козачим станицям, що насторожились: «а чи не час уже оголосити свою, козачу, незалежну республіку?», і іногороднім, що хитнулися під червоні прапори, щоб битися за рівність прав на донські й кубанські землі та рибні ловлі, за станичні Ради…
Правда, в обозі за армією їхав знаменитий агітатор, матрос Федір Баткін, кривоногий, чорнуватий мужчина в бушлаті й безкозирці з георгіївськими стрічками. Багато разів офіцери намагались застрелити його в обозі, як жида і червоного сучого сина. Але його охороняв сам Корнілов, який вважав, що знаменитий матрос Баткін цілком надолужує всі недоліки щодо ідеології в армії. Коли головнокомандуючому доводилося говорити перед народом (в станицях), він випускав перед собою Баткіна, і той хитромудро доводив селянам, що Корнілов захищає революцію, а більшовики, навпаки, — контрреволюціонери, куплені німцями.
Здатися армії не можна було — в полон у той час не брали. Розійтися — переб’ють поодинці. Був навіть план пробитися через Астраханські степи на Волгу і піти в Сибір. Але Корнілов наполіг: продовжувати похід на Катеринодар, щоб брати місто штурмом. Від Кореневської армія повернула на південь і перейшла з тяжкими боями коло станиці Усть-Лабинської річку Кубань, збутнілу й бурхливу в ту пору року. Армія йшла не спиняючись, тягнучи за собою обози з великою кількістю ранених. Але все-таки вона настільки була страшна і так боляче огризалась, що кільце червоних військ щоразу розривалось, пропускаючи її.
Армія рухалась у напрямку на Майкоп, обманюючи противника, але дійшовши до станиці Филипівської, перейшла річку Білу і круто завернула на захід, у тил Катеринодара. Тут, за Білою, у вузькому міжгір’ї, її оточили великі сили червоних. Становище здавалось безнадійним. Роздали гвинтівки легкопораненим з обозу… Бій тривав цілий день. Червоні з висот били з гармат і мели кулеметами по переправах, по обозу, не давали піднятися цепам. Але смерком, коли розтріпані частини добровольців з останнім, відчайдушним зусиллям рушили в контрнаступ, червоні відхлинули з висот і пропустили корніловське військо на захід. Сталося те, що й раніш: перемогли воєнний досвід і усвідомлення, що від того, як закінчиться цей бій, залежить життя.
Цілу ніч навкруги горіли станиці. Погода псувалась, віяв північний вітер. Небо затягло непроглядними хмарами. Почався дощ і лив, як з відра, цілу ніч. П’ятнадцятого березня армія, що рухалась на Новодмитровську, побачила перед собою суцільні простори води і рідкої грязі. Зрідка траплялись пагорки з коліями доріг, але вони зникали в тумані, що слався над землею. Люди йшли по коліна в воді, вози й гармати загрузали по маточину. Ішов мокрий сніг, закрутилась небувала хуртовина.
Рощин виліз з товарного вагона, поправив гвинтівку і заплічний мішок. Озирнувся. На коліях галасували купки солдатів Варнавського полку… Тут були і шинелі, і некриті кожушки, і міські пальта, підперезані мотузочками. У багатьох — кулеметні стрічки, гранати, револьвери. У кого — картуз, у кого — папаха на голові, у кого — віднятий у спекулянта котелок. Грузьке болото місили подерті чоботи, валянки, ноги, обгорнуті ганчір’ям. Стикаючись штиками, кричали: «Гайда, хлопці, на мітинг! Самі розберемось! Мало нас на забій ганяли!»
Збудження було з приводу, як завжди перебільшених, чуток про поразку червоних частин під Филипівською. Кричали: «У Корнілова п’ятдесят тисяч кадетів, а на нього по одному полку посилають на забій… Зрада, хлопці! Давай командира!»
На станційний двір, що зараз же за станцією переходив у степ, повитий дощовою імлою, збігалися бійці. В товарних вагонах з грюкотом від’їжджали двері, вискакували здичавілі люди з гвинтівками, заклопотано бігли туди ж, де над юрбою свистав вітер у ще голих пірамідальних тополях і горлало, кружляло гайвороння. Оратори вилазили на дерновий дах погреба, простягаючи перед собою кулак, — кричали: «Товариші, чому нас б’ють корніловські банди?.. Чому кадетів підпустили до Катеринодара?.. Який тут план?.. Нехай командир відповідає».
Тисячна юрба ревнула: «Нехай відповідає!» — з такою силою, що гайвороння злетіло аж під хмари. Рощин, стоячи на ганку вокзалу, бачив, як у гущі ворухливих голів поплив до дерев’яного погреба зім’ятий кашкет командира: кістляве, брите лице його, з нерухомим поглядом, було бліде й рішуче. Рощин впізнав старого знайомого, Сергія Сергійовича Сапожкова.
Колись, ще до війни, Сапожков вйступав від групи «людей майбутнього», розносив на дрізки стару мораль. З’являвся в буржуазному товаристві із звабливими малюнками на щоках і в сюртуку з яскраво-зеленої бумазеї. Під час війни пішов вільноопреділяючимся в кінноту, був відомий як відважний розвідник і бретер. Дістав чин підпоручика. Потім несподівано, на початку сімнадцятого року його заарештували, відвезли у Петроград і засудили до розстрілу за приналежність до підпільної організації. Визволений Лютневою революцією, виступав деякий час від групи анархістів у Раді солдатських депутатів. Потім кудись зник і знову з’явився в жовтні, брав участь у взятті Зимового палацу. Одним з перших кадрових офіцерів пішов на службу в Червону гвардію.
Зараз він, сковзаючись і зриваючись, виліз на дерновий дах і, зібравши зморшки під підборіддям, засунув великі пальці за пасок,
