Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Знову гарматний удар і рваний гуркіт над окопчиком. «Ой, ой браточки…» — затягнув голос. Крізь тріск стрільби хтось закричав:
— Обходять! Хлопці, відступайте!..
Рощин почував: от, от — жадана хвилина. Він швидко ліг ниць, не ворушився. Промайнуло в голові: «Хустинки нема, клапоть сорочки на штик і кричати, — обов’язково по-французьки…» На спину йому важко хтось упав, навалився, обхопив за шию, крекчучи, поліз до горла пальцями. Рощин стрепенувся, побачив за плечем своїм обличчя, залите кров’ю, з виряченим рижим оком, з роззявленим беззубим ротом. Це знову був Квашин. Він повторював, наче в нестямі:
— Хрестишся… своїх побачив…
Рощин, віддираючи його з спини, підвівся на весь зріст, захитався. Як кліщ, вчепився Квашин у плечі. Борючись, Рощин перекинувся на бруствер окопчика, шалено вчепився зубами у смердючий кожушок. Почував — лікті й коліна починають ковзати по рідкій глині — обрив був за півтора кроку.
— Пусти ж! — захрипів нарешті Рощин. Земля під ним осіла, і він разом з Квашиним покотився під обрив до річки.
Від гарматної стрільби гуділо все навколо, здригалася земля від вибухів. Через річку переправлялись головні сили армії. По переправах била артилерія з станиці Григор’ївської. Гранати лягали всюди по засніженому полю, падали в річку, злітали стовпами води.
Піхота білих переправлялась — по двоє — на конях. Коні задкували, заходячи в бистру річку, їх кололи штиками. З крутого роз’їждженого берега скоком з’їхав гарматний запряг. Перехиляючись з боку на бік, гармата зникла під водою. Їздові били нагаями, худющі коні сяктак виволікали гармату на горб напівзатопленого мосту. Обабіч падали, рвалися снаряди, кипіла вода. Коні ставали дибки, заплутувались у посторонках.
Поскакали вниз кулеметні двоколки, повз міст — в річку. Попливли, закрутились. Одну перевернуло, понесло разом з кіньми і з людьми, що вчепилися за колеса. З неба сковзнула в цю кашу граната, і високо піднялись у водяному стовпі уламки дерева і шматки розірваних тіл.
На березі крутився на заляпаній конячині невеликий чоловік з борідкою, в коричневій байковій куртці, в білій, низько насунутій папасі. Погрожуючи нагаєм, він кричав високим, задавакуватим голосом. Це був генерал Марков, що розпоряджався переправою. Про його хоробрість розказували фантастичні історії.
Марков був з тих людей, що билися в світову війну і назавжди отруїлись її трупним духом: з біноклем, на коні або з шаблею в наступаючому цепу, командуючи жорстокою трою битви, він, мабуть, почував ні з чим не зрівнянну насолоду. Кінець кінцем він міг би воювати з ким завгодно і за що завгодно. В його мозку містилось кілька готових формул про бога, царя і вітчизну. Для нього це були абсолютні істини, більш нічого не треба було. Він, як гравець у шахи, розв’язуючи партію, з усього світового простору бачив тільки пересування фігур на квадратиках.
Він був честолюбний, погордливий і різкий з підлеглими. В армії його боялись, і багато хто таїв образи на цього чоловіка, який бачив у людях лише шахові фігури. Але він був хоробрий і добре знав ті гострі хвилини бою, коли командирові для вирішального ходу треба пожартувати із смертю, вийти наперед цепу з хлистиком під шмагаючий свинець.
Годину, і другу, і третю тривала переправа. Річку над берегом знову запнуло сніговою хуртовиною. Вітер посилився, обертаючись на північ. Швидко холоднішало. Рощин, що лежав з вивихнутим плечем коло води під кручею, давно вже перестав надіятись, що його хто-небудь помітить. Незважаючи на біль у плечі, він витягнув з-за пазухи погони, сяк-так причепив їх до гімнастерки, зірвав п’ятикутну зірку з картуза. Труп Квашина давно взяла вода. Ранені валялися всюди, було не до них.
Армія, переходячи, не спинялася, з боєм ішла на Новодмитровську. На людях замерзала одежа, вкривалась крижаною корою. Земля застигала і дзвеніла під копитами й колесами, грудки й колії рвали взуття, роздирали ноги. Дехто з поранених підвівся і поліз на крутий берег, шкандибаючи і зриваючись. Рощин почував, що ноги його примерзають до землі. Зціпивши зуби (боліли плече, поперек, розбите коліно), він також підвівся і поплентався за низкою ранених. На нього не звертали уваги. Дуже важко було видертись на кручу. Там, нагорі, підхопила заметіль і посвистували кулі. Сутулуватий чоловік у мерзлій офіцерській шинелі і в башлику, що стирчав конусом, шкандибав попереду. Несподівано він хитнувся набік, упав. Рощин тільки нижче нагнувся, перемагаючи вітер.
Заметений снігом, валявся кінь з задертою задньою ногою. Коло покиненої гармати стояли, низько похиливши морди, дві кістляві шкапи, боки їх змерзлись, і на спини намело купки снігу. А попереду все грізніше, все наполегливіше стукотіли кулемети. Добровольча армія билася за те, щоб цієї ночі залізти в теплі хати, не здохнути в хуртовині, в полі.
По наступаючих била артилерія з Григор’ївської. Але решта сил червоних, також і резерви з Афіпської, не були кинені в бій. Другий Кавказький полк дістав наказ про наступ аж після того, як Варнавський був оточений у Новодмитровській і гинув у рукопашному бою на вулицях. Другий Кавказький пройшов десять верст по суцільних болотах і плавнях, втративши цілу роту потоплими й замерзлими, і вдарив у тил білим, давши можливість решткам варнавців прорвати оточення.
Така сама плутанина й безладдя були й у білих. Кубанський загін Покровського, який повинен був атакувати станицю з півдня, уперся і не пішов по болотах. До того ж Покровський, що одержав генеральські погони не від царя, а від кубанського уряду, був жорстоко ображений на військовій нараді генералом Алексєєвим, який сказав йому з вельможною зневагою: «Е, годі вам, полковнику, пробачте, не знаю, як вас тепер величати…» За цього «полковника» Покровський і не пішов через болото. Кінноті генерала Ерделі, яку послали в обхват станиці
