Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Холод віяв крізь шинелину, хололи кості. Рощин думав: «Аби тільки не впастц, — тоді край, затоїічуть…» Найгірше були оці зупинки І крики попереду. Ясно, що збилися з дороги, блукали десь по краю чи то яру, чи то річки. «Братики, не можу більше», — прощався чийсь надірваний голос. «Чи не Кващин це крикнув? Він весь час ішов поруч. Догадуєтеся, не вірить жодному слову», (Рощин насилу від нього вчора відчепився). От знову спереду зупинились. Рощин уткнувся в чиюсь дубом замерзлу спину. Стоячи з засунутими в рукава задубілими руками, із схиленою головою, подумав: «Отак чотири роки перемагаю втому, сходив тисячі верст — для того, щоб убивати. Це дуЯсе важливо. Образив і покинув Катю, — це менш важливо. Завтра, післязавтра перебіжу і в таку ж заметіль убиватиму цих, росіян. Дивно. Катя каже, що я благородна й добра людина. Дивно, дуже дивно».

Він з цікавістю відмітив ці думки. Вони обірвались. «Е-е, — подумав він, — погано. Замерзаю. Надходять останні, головні думки. Значить, зараз ляжу в сніг».

Але замерзла спина попереду хитнулась і пішла. Хитнувся й пішов за нею Рощин. Ось ноги вже стали загрузати по коліно. Пудовий чобіт насилу вивертався з глини. Донесло вітром уривок крику: «Річка, хлопці…» Розкотилась лайка. А вітер усе свистав у штиках, навіваючи дивні думки. Невиразні, зігнуті постаті брели повз Рощина. Він зібрав сили, застогнавши, витягнув ногу і знову побрів.

Темною рисою на снігу проступав бурхливий потік, далі все запнуло летючим снігом. Ноги сковзались по укосу. Шалено мчала темна вода. Крики:

— Міст залляло…

— Назад, чи що?

— Це хто — назад? Ти, чи що? Ти — назад?

— Пусти… Товаришу, пусти.

— Дай йому прикладом…

— Ой… ой… ой…

Внизу за краєм берега спалахнув конус світла від електричного ліхтарика. Освітився горбочок мосту, заллятого сірою, бурхливою водою, розколений кусок поручнів. Ліхтарик мигнув високо, зигзагом, — погас. Хрипкий, страшний голос:

— Відділення… Переходь… Гвинтівки, патрони на голову. Не напирай, по двоє… Вперед!

Піднявши гвинтівку, Рощин увійшов по пояс у воду, і вона була все-таки не така холодна, як вітер. Вона сильно била в правий бік, штовхала, намагалася знести в цю сіро-білу пітьму, у вир. Ноги сковзались, ледве намацуючи дошки розбитого мосту.

Варнавський полк перекинули на Новодмитровську для підкріплення місцевих сил. Все населення станиці копало окопи — укріплювали станичну управу й окремі будинки, ставили кулемети. Важка артилерія була далі на південь, у станиці Григор’ївській. В тому ж районі стояв 2-й Північнокавказький полк під командою Дмитра Шелеста, який переслідував Добровольчу армію від самого Ростова. Далі на захід, на Афіпській, — гарнізон, артилерія і бронепоїзди. Сили червоних були розкидані, що було неприпустимо в таку грязюку й бездоріж.

Надвечір через майдан до станичної управи прискакав козак, заліплений мокрим снігом і гряззю. Спинив коня коло ганку. Кінь важко носив боками, від яких ішла пара.

— Де товариш командир?

На ганок вискочили, квапливо застібаючи шинелі, кілька чоловік. Розштовхуючи їх, з’явився Сапожков у кавалерійському кожушку.

— Я — командир.

Перевівши дух, навалившись на луку, козак сказав:

— Застава вся перебита. Один я втік.

— Ще що?

— А ще те, — на ніч ждіть сюди Корнілова, іде всією силою…

На ганку перезирнулись. Серед тих, що стояли, були комуністи, організатори оборони станиці. Сапожков засопів, зібрав зморшками підборіддя: «Я готовий, як ви, товариші?..» Козак, злізши з коня, став розповідати, як усю заставу порубали черкеси з бригади генерала Ерделі. Тісна юрба бійців, козачок, хлопчаків збиралась коло ганку. Слухали мовчки.

Підійшов і Рощин, обв’язаний башликом. Вночі йому вдалося виспатись і обсушитися в жаркій і смердючій хаті, де покотом серед онуч і мокрої одежі лежало чоловік п’ятдесят червоноармійців. Хазяйка на світанку напекла хліба, сама розрізала й роздала хлопцям шматки:

— Ви вже постарайтесь, солдати, не допустіть офіцерів у нашу станицю.

Червоноармійці відповідали молодій хазяйці:

— Нічого не бійся… Одного бійся…

І вкидали таке слівце, що вона замахувалась окрайцем:

— А ну вас, кабани, — перед смертю — все про одне…

Від учорашнього нічного походу у Рощина залишилась ломота і тупий біль у всьому тілі. Але рішення його було тверде. Зранку він копав мерзлу землю на городах. Потім носив бляшанки з патронами з підвід у станичну управу. В обід видали по чарці спирту, і від вогненної вологи у Рощина пройшла ломота, відм’якли кістки, і він вирішив — не відкладати, кінчити сьогодні.

Зараз він крутився біля ганку, шукаючи нагоди попроситися в передову заставу. Продумано було все, аж до капітанських погонів, зашитих на грудях у гімнастерці. Як він сподівався, так воно і сталося. Кремезний матрос, що стояв поруч із Сапожковим, спустився з ганку і став викликати охочих на небезпечну справу:

— Братішки, — сказав він чавунним голосом, — ану, кому життя не дороге…

Через годину з одною з партій на п’ятдесят бійців Рощин виходив з станиці на рівнину, оповиту непроглядним туманом. Залягали гнилі сутінки. Сніг тепер перестав, поривчастий вітер шмагав краплистим дощем. Ішли без дороги, по суцільній воді, як по озеру, в напрямі пагорків, де треба було копати окопи.

У вогкій вранішній імлі блиснула зірниця. Бухнуло. Завило, віддаляючись… І зараз же по пагорках, по березі річки безладно заляскали постріли. Знову — зірниця, гарматний постріл, і там, попереду, в тумані затукав кулемет.

Це підходив Корнілов. Його передові частини були вже на тому березі річки. Рощину здалося, що він розрізнив дві-три постаті, які перебігли, нахилившись до самої води, в кущі. Калатало серце. Він висунувся з окопчика, викопаного біля кручі над річкою.

Каламутна, жовто-олов’яного кольору річка вирувала високо в берегах. Ліворуч, посеред неї,