Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

В січні червоні загони наблизились до Таганрога, Ростова і Новочеркаська. В донських станицях розбрат між козаками й іногородніми не досяг ще того напруження, коли треба братися до зброї. Дон ще лежав нерухомий. Ріденькі війська отамана Каледіна під тиском червоних без бою залишали фронт.

Червоні нависали смертельною загрозою. В Таганрозі повстали робітники й вибили з міста добровольчий полк Кутепова. Червоний загін урядника Подтьолкова розбив і знищив під Новочеркаськом останній отаманський заслон.

Тоді отаман Каледін звернувся до Дону з останнім безнадійним закликом — послати козаків-добровольців у єдине стійке військове утворення — в Добровольчу армію, що формувалася в Ростові генералами Корніловим, Алексєєвим і Денікіним… Але на заклик отамана ніхто не відгукнувся.

29 січня Каледін скликав у новочеркаському палаці отаманський уряд. В білому залі за півкруглим столом сіли чотирнадцять окружних старшин війська Донського, знамениті генерали і представники «московського центру для боротьби з анархією і більшовизмом». Великий на зріст, похмурий, з одвислими вусами отаман сказав з невеселим спокоєм:

— Панове, мушу заявити вам, що становище наше безнадійне. Сили більшовиків з кожним днем збільшуються. Корнілов відкликає всі свої частини з нашого фронту. Рішення його остаточне. На мій заклик про захист Донської області знайшлося лише сто сорок сім штиків. Населення Дону й Кубані не тільки не підтримує нас, — воно нам вороже. Чому це? Як назвати цей ганебний жах? Шкурництво занапастило нас. Немає більше почуття обов’язку, немає честі. Пропоную вам, панове, скласти з себе повноваження і передати владу в інші руки. — Він сів і потім додав, ні на кого не дивлячись: — Панове, говоріть коротше, час не жде…

Помічник отамана, «донський соловей» Митрофан Богаєвський, крикнув йому злісно:

— Інакше кажучи — ви пропонуєте передати владу більшовикам?..

На це отаман відповів, що нехай військовий уряд робить так, як йому захочеться, і зараз же залишив засідання — вийшов, важко ступаючи, в бічні двері, до себе. Він глянув у вікно на голі дерева парку, що гойдались під вітром, на безнадійні снігові хмари, покликав дружину: лона не відповіла. Тоді він пішов далі, в спальню, де горів камін. Він зняв тужурку і нашийного хреста, останній раз, наче не цілком ще певний, близько глянув на військову карту, що висіла над постіллю. Червоні прапорці густо обступили Дон і Кубанські степи. Голка з триколірним прапорцем була увіткнута в чорній точці Ростова; Та й тільки. Отаман витягнув із задньої кишені синіх з лампасами штанів плоский теплий браунінг і вистрілив собі в серце.

Дев’ятого лютого генерал Корнілов вивів свою маленьку Добровольчу армію, що складалася вся з офіцерів, юнкерів і кадетів, обози генералів і особливо важних біженців з Ростова за Дон, у степи.

Маленький, з калмицьким обличчям, сердитий генерал ішов у авангарді військ пішки, з солдатським мішком за плечима. В одному з возів, в обозі, їхав прикритий тигровою ковдрою, нещасний, хворий на бронхіт генерал Денікін.

За вагоном пливли бурі степи, з яких зійшов сніг. У розбите вікно віяв свіжий вітер, що пахнув розталою землею. Катя дивилася в вікно. Її голова і груди були запнуті оренбурзькою хусткою, зав’язаною на спині вузлом. Рощин, у солдатській шинелі й подертому картузі, простягнувши ноги, дрімав. Поїзд ішов повільно. Ось потягнулись голі, з притисненими до стовбурів гілками, високі дерева, густо обсаджені гніздами. Зграї граків кружляли над ними, розгойдувались на гіллі. Катя підсунулась ближче до вікна. Граки кричали тривожно, дико — по-весняному, так само, як кричали в далекому дитинстві, — про весняні води, про тумани, про перші грози.

Катя і Рощин їхали на південь, — куди? В Ростов, у Новочеркаськ, в донецькі станиці? Туди, де заплутувався вузол громадянської війни. Рощин спав, схиливши голову, небрите обличчя було худе, різкі зморшки виступали біля рота, скривленого гидливо. І раптом Каті стало страшно: це було не його обличчя, — чуже, гостроносе… У вікно вітер ніс крики граків. Похитуючись на стрілках, повільно просувався вагон. Болотяним шляхом, що навскоси йшов у степ, тягнулись вози, — кудлаті конячки, тачанки, заліплені гряззю, бородаті, чужі, страшні люди. Рощиц завів уві сні чи то хропіння, чи то стогін, хриплуватий, болісний. Тоді Катя тремтячими руками доторкнулась до його обличчя:

— Вадиме, Вадиме…

Він раптово обірвав страшну ноту, розплющив безтямні очі.

— Тьху, чорт, сниться гидота…

Вагон спинився. Тепер почулися, крім грачиних, людські голоси. Пробігли в чоловічих чоботях жінки з мішками, штовхаючись, показуючи білі литки, полізли в товарний вагон. У вікно купе, прямо на Катю, просунулась у засмальцьованому картузі патлата голова, від самих ведмежих очей заросла бородою, збитою в пасма.

— Кулеметика, бува, не продаєте?

На верхній полиці крекнули, хтось сильно повернувся, веселим голосом відповів:

— Гарматки є, а кулеметики всі розпродали.

— Гармати нам не потрібні, — сказав мужик, роззявляючи великого рота, так що борода розійшлась на два боки віником… Він вліз з ліктями у вікно, хитцо оглядаючи середину купе, — чи не можна ще щось приторгувати? З верхньої койки зіскочив рослий солдат, — широке обличчя, голубі дитячі очі, ладний бритий череп. Затягнув сильним рухом паска на шинелі.

— Тобі, дядьку, не воювати, на піч пора, шептунів пускати.

— Це правда, — сказав мужик, — що на піч. Ні, солдате, тепер на печі не влежиш. Спати не дадуть. Якось же харчуватися треба.

— Розбоєм?

— Ну, ти скажеш…

— А навіщо тобі кулемет?

— Як тобі сказати? — Мужик закрутив носом, корявою рукою розгорнув вовну на обличчі, і все це для того, щоб приховати блиск очей, — так вони у нього лукаво засміялись. — Синаш у мене з війни повернувся.

Поїдь та поїдь, каже, на станцію, приторгуй кулеметика.

Пудів за чотири пшенички я б узяв. Га?

— Куркульня, — сказав