Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

До їх гарячого жару люди збиралися, як у давні часи до вогнища, — гріли померзлі руки, ждучи, коли затанцює накривка на чайнику. Вели розмови, на жаль, ніким не записані. Присунувши ближче пошарпане крісло, професори, оброслі бородами, у валянках і пледах, писали дивні книги. Прозорі від голоду поети складали вірші про любов і революцію. Змовники, сівши тісним колом, прихиливши один до одного голови, пошепки передавали вісті, одна за одну дивніші, фантастичніші. І багато розкішних старовинних меблів вилетіло через залізні труби димом у ці роки.

Іван Ілліч дуже поважав свою грубку, замазував щілини на ній глиною, чіпляв під труби бляшанки, щоб дьоготь не капав на підлогу. Коли закипів чайник, він вийняв з кишені пакет і насипав багато цукру в склянку. З другої кишені вийняв лимон, який чудом потрапив йому до рук сьогодні (виміняв за рукавиці у інваліда на Невському), приготував солодкий чай з лимоном і поставив перед Данією.

— Дашенько, тут з лимончиком… А зараз я налагоджу кліпавку.

Так називався пристрій з бляшаної баночки, де в соняшниковій олії плавав гнотик. Іван Ілліч приніс кліпавку, і кімната сяк-так освітилась.

Даша вже по-людськи сиділа в кріслі, сьорбала чай. Телєгін, дуже задоволений, сів поблизу.

— А знаєш, кого я зустрів? Василя Рубльова. Пам’ятаєш, у мене в майстерні працювали батько й син Рубльови? Страшні мої приятелі. Батько — з хитрющим оком, — одна нога на селі, друга на заводі. Цікавий тип! А Василь тоді вже був більшовиком, — розумний, злий, як чорт. У лютому перший вивів наш завод на вулицю. Лазив по горищах, розшукував городових; кажуть, сам засік їх мало не півдюжини… А після Жовтневого перевороту став велика цяця. Так от, ми з ним і поговорили… Ти слухаєш мене, Дашо?

— Слухаю, — сказала вона. Поставила порожню склянку, підперлась худим кулачком, дивилась на плаваючий вогник кліпавки. Сірі очі її були байдужі до всього на світі. Обличчя витягнуте, ніжна шкіра здавалась прозорою, носик, такий колись незалежний, навіть легковажний, загострився.

— Іване, — сказала вона (мабуть, для того, щоб висловити подяку за чай з лимоном), — я шукала сірники, знайшла за книжками коробку з цигарками. Якщо тобі треба…

— Цигарки! Та це ж ще старі, Дашенько, мої улюблені! — Іван Ілліч перебільшено зрадів, хоч коробку з цигарками сам заховав за книжки на чорний день. Він закурив, скоса поглядаючи на Дашин неживий профіль. «Вивезти її треба, якнайдалі звідси, до сонця».

— Ну, так от, поговорив я з Василем Рубльовим, і він мені дуже допоміг, Дашо… Я не вірю, щоб ці більшовики так раптом і зникли. Тут корінь у Рубльові, розумієш?..

Дійсно, їх ніхто не обирав. І влада їхня — на волосинці, тільки в Пітері, в Москві та по деяких губернських містах… Але тут весь секрет у якості влади… Ця влада зв’язана кров’яною жилою з такими, як Василь Рубльов… Їх небагато на нашу країну… Але у них віра. Якщо його левами й тиграми цькувати або живцем палити, він і тоді з захопленням заспіває «Інтернаціонал»…

Даша все мовчала. Він помішав жар у грубці. Сидячи навпочіпки перед дверцятами, сказав:

— Розумієш, чому це я кажу?.. Треба кудись хитнутися. Сидіти і ждати, поки воно все зробиться, якось, знаєш, незручно… Сидіти над шляхом, просити милостині — соромно. Я здорова людина. Я не саботажник… У мене, по совісті кажучи, руки сверблять…

Даша зітхнула. Повіки її сплющились, з-під він поповзла сльоза. Іван Ілліч засопів:

— Звичайно, насамперед треба вирішити питання про тебе, Дашо… Тобі треба знайти сили, стрепенутися… Адже так, як ти живеш, це згасання.

Він не стримався — роздратовано підкреслив це слово: згасання. Тоді Даша промовила жалібним дитячим голосом:

— Хіба я винна, що не вмерла тоді! А тепер заважаю вам жити… Ви лимон приносите… Я ж не прошу…

«От, поговори з нею!» Іван Ілліч походив по кімнаті, постукав нігтями по запітнілій шибці. Крутився сніг, співала завірюха, мчав лютий вітер з такою силою, наче випереджаючи самий час, летів у майбутні часи сповіщати про незвичайні події. «За кордон її відправити? — думав Іван Ілліч. — У Самару, до батька? Як усе це трудно… Але так жити не можна далі…»

Дашина сестра, Катерина Дмитрівна, завезла чоловіка, Вадима Петровича Рощина, в Самару до батька, де можна було спокійно переждати до весни, не тремтячи за кожен шматок хліба. До весни, звичайно, більшовики повинні були скінчитись. Лікар Дмитро Степанович Булавін намічав навіть точні дати, а саме: між закінченням морозів і початком весняного бездоріжжя німці розгорнуть наступ по всьому фронту, де мітингували залишки російських армій, а солдатські комітети серед хаосу, зрадництва і дезертирства марно намагалися знайти нові форми революційної дисципліни.

Дмитро Степанович постарівся за ці роки, жив абияк і ще більше говорив про політику. Він надзвичайно зрадів, коли приїхала дочка, і зараз же взяв у політичну обробку Рощина. Цілими годинами сиділи вони в їдальні за самоваром (двовідерною погнутою машиною, що пропустила через нутро своє ціле озеро окропу і від старості призвичаїлась, — тільки кинь у неї жаринку, — довго співати провінціальних самоварних пісень). Дмитро Степанович, одягнений дуже неохайно, забрезклий і гладкий, з сивими нечесаними кучерями, курив смердючі цигарки, кашляв, червонів і говорив, говорив…

— Країнонька наша провалилась к чортовій матері… Війну ми йрограли, еге ж… Не в прогнів сказати вам, пане підполковнику. Треба було в п’ятнадцятому році укладати мир, еге ж… Іти до німців у кабалу й виучку. І тоді б вони нас дечого навчили, тоді б ми ще могли стати людьми. А тепер кінець, еге ж… Медицина, як то кажуть, в цьому випадку безсильна… Облиште, будь ласка!.. Чим ми будемо оборонятися, — вилами-трійчатками? Цього ж літа німці займуть усю південну і середню смугу Росії, японці — Сибір,