Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Спустошена й безлюдна була Росія. Навіть кримські татари не набігали більше в Дике поле — грабувати було нічого… За десять років Великої Смути самозванці, лиходії і польські зайди пройшли шаблею і вогнем з краю в край усю російську землю. Був страшний голод, — люди їли кінський гній і солонину з людського м’яса. Ходила чорна пошесть. Залишки народу розбрідались на північ до Білого моря, на Урал, в Сибір.

У ці тяжкі дні до обгорілих стін Москви, геть-чисто розореної і спустошеної і на велику силу очищеної від польських загарбників, до величезного цього попелища везли на санях грязькою березневою дорогою зляканого хлопчика, обраного, за порадою патріарха, зубожілими боярами, купцями, яким нічим було торгувати, і суворими з північних і приволзьких земель мужиками в царі московські. Новий цар умів тільки плакати й молитися. І він молився і плакав, з острахом і журбою дивлячись у вікно візка на обшарпані, здичавілі юрби російських людей, що вийшли зустрічати його за московські застави. Не було великої віри в нового царя у російських людей. Але жити треба було. Почали жити. Позичили трохи грошей у купців Строганових. Городяни стали одбудовуватись, селяни — орати облоги. Стали висилати кінних і піших добрих людей бити розбійників по дорогах. Жили бідно, суворо. Кланялись низько і Криму, і Литві, і шведам. Берегли віру. Знали, що є одна тільки сила: дужий, спритний, легкий народ. Надіялись перетерпіти і перетерпіли. І знову почали заселятися спустошені місця, порослі бур’яном…»

Іван Ілліч закрив книгу:

— Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… А онук цього хлопчика, якого силоміць у Москву на санях привезли, Петербург збудував… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…

Він фиркнув носом і почав дивитись у вікно, за яким наставав сіренький ранок. Даша прихилилась головою до його плеча, він погладив, поцілував її в волосся:

— Іди спати, боягузко…

Даша засміялась, попрощалася з ним, пішла й обернулась на дверях:

— Іване, а як його Катя любить…

— Ну, чудова ж людина…

Вечір був безвітряний і жаркий. У повітрі пахло бензиновим перегаром і гудроном дерев’яних мостових. По Невському серед випарів, тютюнового диму й пилу рухались строкаті, безладні юрби народу. Ухкаючи, крякаючи, проносились з тріпочучими прапорцями урядові автомобілі. Пронизливі голоси хлопчиків — продавці? газет — вигукували приголомшливі новини, яким ніхто вже не вірив. Шмигляли в юрбі продавці цигарок, сірників і крадених речей. У скверах розляглись на газоні, серед клумб, солдати, лузали насіння.

Катя поверталася сама з Невського. Рощин умовився з нею, що десь о восьмій годині ждатиме її на набережній. Катя звернула на Двірцевий майдан. У чорних вікнах на другому поверсі криваво-червоного похмурого палацу жовтіли лампочки. Коло головного під’їзду стояли автомобілі, походжали, сміялись солдати й шофери. З трі- скотом пролетів мотоциклет з кур’єром — хлопчик в автомобільному кашкеті, в надутій за спиною сорочці. На наріжному балконі палацу, спершись ліктями на поручні, непорушно стояв якийсь старий чоловік з довгою сивою бородою. Обходячи палац, Катя обернулась, — над аркою генерального штабу, як і досі, підіймались назустріч заходу сонця легкі бронзові коні. Катя перейшла набережну й сіла коло води на гранітну лавку. Над ліниво пливучою Невою висіли мости голубуватими прозорими обрисами. Ясним золотом блищав, відбивався в річці шпиль Петропавловського собору. Убогий човник посувався по відблисках води. За Петербурзькою стороною, за дахами, за димами, в оранжеву заграву опускався згасаючий круг сонця.

Склавши на колінах руки, Катя тихо дивилась на це згасання, ждала смирно й терпляче Вадйма Петровича. Він підійшов непомітно, ззаду, і, спершись ліктями на граніт, дивився зверху на Катю. Вона відчула його, обернулась, усміхаючись, встала. Він дивився на неї чудним, здивованим поглядом. Вона вийшла східцями на набережну, взяла Рощина під руку. Вони пішли, Катя спитала тихо:

— Що?

Рот його перекривився, він знизав плечем, не відповів. Вони перейшли Троїцький міст і на початку Кам’яноострівського Рощин кивнув головою на великий особняк, облицьований коричневими кахлями. Широкі вікна зимового саду були яскраво освітлені. Біля під’їзду стояло кілька мотоциклеток.

Це був особняк знаменитої балерини, де зараз перебував Головний штаб більшовиків. День і ніч тут сипали горохом друкарські машинки. Щодня перед особняком збирався великий натовп робітників, фронтовиків, матросів, — на балкон виходив глава партії більшовиків і говорив про те, що робітники й селяни повинні з боєм брати владу, негайно кінчати війну і встановлювати в себе і в усьому світі новий, справедливий лад.

— Недавно я був тут у юрбі, я слухав, — промовив Рощин крізь зуби. — З цього балкона ляскають вогненними бичами, і юрба слухає… О, як слухає!.. Я не розумію тепер: хто чужий у цьому місті — ми чи вони? — Він кивнув на балкон особняка: — Нас не хочуть більше слухати… Ми бурмочемо слова, позбавлені змісту… Коли я їхав сюди — я знав, що я — росіянин… Тут я — чужий… Не розумію, не розумію..»

Вони пішли по Кам’яноострівському. Їх випередив чоловік у рваному пальті, в солом’яному капелюсі, — в одній руці він тримав відерце, в другій — пачку афіш…

— Я розумію тільки одне, — глухо сказав Рощин і відвернувся, щоб вона не бачила його спотвореного обличчя, — сліпуча жива цяточка в цьому хаосі — це ваше серце, Катю… Нам з вами розлучатися не можна…

Катя тихо відповіла:

— Я не сміла цього вам сказати… Ну, як же нам розлучитися, друже милий…

Вони дійшли до того місця, де чоловік з відерцем тільки що наліпив на стіну білу невелику афішу, і тому що обоє були схвильовані, то на мить спинилися. При світлі ліхтаря можна було прочитати на афішці: «Всім! Всім! Всім! Революція в