Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Даша засміялась і почала перебирати ноти. Катя пішла в свою колишню спальню. Тут усе було точно таким самим, як три роки тому, коли вона, одягнена по-дорожньому, в вуалі, вбігла востаннє в цю кімнату, щоб узяти з туалету рукавички.

Тепер на всьому лежала якась тьмяність, все було набагато менше розміром, ніж здавалось раніш. Катя відчинила шафу, повну залишків мережив і шовку, ганчірок, панчіх, туфельок. Ці речі, які колись здавались їй потрібними, і досі трохи пахли духами. Катя без мети перебирала їх, — з кожною річчю був зв’язаний спогад життя, яке відійшло назавжди.

Раптом тиша в усьому домі здригнулась і наповнилась звуками музики, — це Даша грала ту саму сонату, яку розучувала, коли три роки тому готувалась до екзаменів. Катя зачинила дверцята шафи, пішЛа у вітальню й сіла коло сестри.

— Катю, правда, чудово? — сказала Даша, напівобернувшись. Вона програла ще кілька тактів і взяла з підлоги другий зошит. Катя сказала:

— Ходімо, у мене голова розболілась.

— А як же речі?

— Я нічого не хочу звідси брати. Тільки рояль перевезу до тебе, а то все — нехай…

Катя прийшла на обід, збуджена від швидкої ходьби, весела, в новій шапочці, в синій вуальці.

— Ледве встигла, — сказала вона, торкаючись теплими губами Дашиної щоки, — а черевики все-таки промочила. Дай мені перемінити. — Стягаючи рукавички, вона підійшла у вітальні до вікна. Дощ, що поривався вже кілька разів іти, ринув зараз сірими потоками, закружляв у поривах вітру, зашумів у ринві. Далеко внизу було видно, як бігли зонтики. Потемніле повітря мигнуло перед вікнами білим світлом, і так тріснуло, що Даша ойкнула.

— Ти знаєш, хто буде у вас сьогодні ввечері? — спитала Катя, кривлячи губи в усмішку. Даша спитала: «Хто?» — але в прихожій подзвонили, і вона побігла відчиняти. Почувся сміх Івана Ілліча, човгання його ніг по підстилці, потім вони з Дашею, голосно розмовляючи і сміючись, пройшли в спальню. Катя стягла рукавички, зняла капелюха, поправила волосся, і весь цей час лукава й ніжна усмішка кривила її губи.

За обідом Іван Ілліч, рум’яний, веселий, з мокрим волоссям, розповідав про події. На Балтійському заводі, як і всюди зараз на фабриках і заводах, робітники хвилюються. Ради підтримують усі їх вимоги. Приватні підприємства почали потроху закриватися, казенні — працюють із збитками, але тепер війна, революція, — не до прибутків. Сьогодні на заводі знову був мітинг. Виступали більшовики, і всі в один голос кричали: «Треба кінчати війну, ніяких поступок буржуазному урядові, ніяких угод з підприємцями, вся влада Радам! — а вже вони наведуть порядок!..»

— Я теж виліз поговорити. Куди тут — з трибуни стягли. Васька Рубльов підскочив: «Я ж знаю, — каже, — що ти нам не ворог, навіщо ж ти дурниці верзеш, у тебе в голові сміття». Я йому: «Василю, через півроку заводи стануть, їсти — нічого». А він мені: «Товаришу, до Нового року вся земля, всі заводи відійдуть трудящим, буржуя жодного в республіці не залишимо навіть на розплід. І грошей більше не буде. Працюй, живи, — все твоє. Зрозумій ти, — соціальна революція!» Отак усе це до Нового року й обіцяв.

Іван Ілліч стримано засміявся, але похитав головою і став пальцем збирати крихти на скатерці. Даша зітхнула:

— Мають бути великі випробування, я почуваю.

— Так, — сказав Іван Ілліч, — війна не скінчилась, у цьому вся річ. Власне — що змінилося з лютого? Царя прибрали, але безладдя стало більше. А купка адвокатів і професорів, безперечно людей освічених, запевняє всю країну: терпіть, воюйте, настане час, ми вам дамо англійську конституцію і навіть набагато кращу. Не знають вони Росії, ці професори. Погано вони російську історію читали. Російський народ — не умоглядна яка-небудь штуковина. Російський народ — запальний, талановитий, сильний народ. Недарма російський мужик допер у личаках до Тихого океану. Німець буде на місці сидіти, сто років свого добиватися, терпітиме. А цей — нетерплячий. Цього можна мрією захопити всесвіт завоювати. І піде, — в полотняних штанах, у личаках, з сокиркою за поясом… А професори хочуть одягти розбурханий океан народний у добропристойну конституцію. Еге ж, видно, доведеться побачити нам дуже серйозні події.

Даша, стоячи коло стола, наливала в чашечку кави. Раптом вона поставила кофейник і притулилась до Івана Ілліча — обличчям, до грудей.

— Ну, ну, Дашо, не хвилюйся, — сказав він, гладячи її по волоссю. — Нічого поки що не трапилось жахливого… А з нами траплялося й дещо гірше… От, я пам’ятаю, — ти послухай мене, — пам’ятаю, прийшли ми на Гнилу Липу…

Він почав згадувати про воєнні злигодні. Катя оглянулась на стінний годинник і вийшла з їдальні. Даша дивилась на спокійне, міцне обличчя чоловіка, на сірі його усміхнені очі і заспокоювалась потроху: з таким не страшно. Дослухавши оповідання про Гнилу Липу, вона пішла в спальню припудритись. Перед туалетним дзеркалом сиділа Катя і щось робила з лицем.

— Данюшо, — сказала вона тоненьким голосом. — У тебе не залишилось тих духів, пам’ятаєш, — паризьких?

Даша присіла на підлогу перед сестрою і дивилась на неї з величезним здивуванням. Потім спитала пошепки:

— Катюшо, пір’ячко чистиш?..

Катя почервоніла, кивнула головою.

— Катюшо, що з тобою сьогодні?

— Я хотіла сказати, а ти не дослухала, — сьогодні увечері приїжджає Вадим Петрович і з вокзалу заїде прямо до вас… До мене незручно, пізно…

О пів на десяту залунав дзвінок. Катя, Даша і Телєгін вибігли в прихожу. Телєгін відчинив, увійшов Рощин у пом’ятій шинелі наопашки, в глибоко насунутому кашкеті. Його худе, похмуре, темне від загару обличчя пом’якшилось усмішкою, коли він побачив Катю. Вона розгублено й радісно дивилась на нього. Коли він, скинувши кашкета і шинелю на стіл і вітаючись, сказав сильним і глухуватим голосом: «Пробачте, що так пізно вдираюсь, — хотілось сьогодні ж побачити вас, Катерино Дмитрівно, вас, Даріє Дмитрівно», — Катині очі наповнились світлом.

— Я рада, що ви приїхали, Вадиме Петровичу, — сказала вона і, коли