Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Даремно без речей приїхали, — сказав Іван Ілліч, — однаково ми вас залишимо ночувати.
— У вітальні на турецькому дивані, якщо буде ко ротко, приставимо крісло, — сказала Даша.
Рощин, наче крізь сон, слухав, що йому говорять ці ласкаві, елегантні люди. Він увійшов сюди, ще весь наїжений після безсонних ночей у дорозі, лазіння у вагонні вікна за «постачанням», безупинної боротьби за шість вершків місця в купе і лайки, що застрягала в вухах. Йому ще було дико, що ці троє людей, майже немислимо гарні й чисті, які гарно пахнуть, стоять на дзеркальному паркеті, зраділи саме тому, що з’явився він — Рощин… Наче крізь сон він бачив прекрасні очі Каті, які говорили: рада, рада, рада…
Він обсмикнув паска, розправив плечі, зітхнув глибоко.
— Дякую, — сказав він, — куди накажете йти?
Його повели в ванну — митися, потім у їдальню — годувати. Він їв, не розбираючи, що йому підкладали, швидко наївся і, відсунувши тарілку, закурив. Його суворе, худе, брите обличчя, що злякало Катю, коли він з’явився у прихожій, тепер пом’якшилось і здавалося ще більш стомленим. Його великі руки, на які падало світло оранжевого абажура, тремтіли над столом, коли він запалював сірника. Катя, сидячи в тіні абажура, придивлялась до Вадима Петровича і почувала, що любить кожну волосинку на його руці, кожного гудзика на його темно-коричневому пом’ятому френчі. Вона помітила також, що, розмовляючи, він часом стискав щелепи й говорив крізь зуби. Його фрази були уривчасті й безладні. Видно, він сам, почуваючи це, намагався подолати в собі якесь давнє і постійне гнівне збудження… Даша, перезирнувшись з сестрою і чоловіком, спитала Рощина, що, може, він стомився і хотів би лягти? Він несподівано спалахнув, випростався на стільці:
— Далебі, я не для того приїхав, щоб спати… Ні… Ні… — І він вийшов на балкон і став під дрібний нічний дощ. Даша показала очима на балкон і похитала головою. Рощин промовив звідти:
— Ради бога, пробачте, Даріє Дмитрівно… це все чотири безсонних ночі…
Він з’явився, пригладжуючи волосся на тім’ї, і сів на своє місце.
— Я їду прямо з ставки, — сказав він, — везу дуже невтішні повідомлення військовому міністрові… Коли я побачив вас, мені стало боляче. Дозвольте вже я все скажу: ближчої за вас, Катерино Дмитрівно, у мене ж на світі немає людини. — Катя зблідла. Іван Ілліч став, заклавши руки за спину, біля стіни. Даша страшними очима дивилась на Рощина. — Якщо не станеться чуда, — сказав він, покашлявши, — то ми загинули. Армії більше не існує… Фронт розбігається… Солдати їдуть додому на дахах вагонів… Спинити руйнування фронту нема людської можливості… Це відплив океану…. Російський солдат втратив уявлення, за що він воює, втратив пошану до війни, втратив пошану до всього, з чим зв’язана ця війна, — до держави, до Росії. Солдати певні, що досить крикнути: «Мир», — і того ж дня війні кінець… І не хочемо миритися тільки ми — пани… Розумієте, — солдат плюнув на те місце, де його одурювали три роки, покинув гвинтівку, і примусити його воювати більше не можна… До осені, коли ринуть усі десять мільйонів… Росія перестане існувати як суверенна держава… — Він зціпив щелепи так, що надулись жовна на вилицях. Усі мовчали. Він продовжував глухим голосом: — Я везу план військовому міністрові. Кілька панів генералів склали план порятунку фронту… Оригінально… В усякому разі союзники не зможуть дорікати нашим генералам за відсутність бажання воювати. План такий: оголосити повну демобілізацію в найкоротші строки, тобто організувати втечу і тим врятувати залізниці, артилерію, вогневі і продовольчі запаси. Твердо заявити нашим союзникам, що ми війни не припиняємо. В той же час виставити в басейні Волги загородження з вірних частин — такі знайдуться; у Заволжі почати формувати зовсім нову армію, ядро якої повинно бути з добровольчих частин; підтримувати і формувати одночасно партизанські загони… Спираючись на уральські заводи, на сибірське вугілля і хліб, почати війну наново…
— Відкрити фронт німцям… Віддати батьківщину на пограбування! — крикнув Телєгін.
— Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина. — Рощин стиснув руки, що лежали на скатерці. — Велика Росія перестала існувати з тієї хвилини, коли народ кинув зброю… Як ви не хочете зрозуміти, що вже почалось… Микола-угодник вам тепер поможе? — та йому ж і молитися забули… Велика Росія тепер — гній під оранку… Все треба наново: військо, державу, душу треба іншу втиснути в нас…
Він сильно втягнув повітря крізь ніздрі, упав головою в руки на стіл і глухо, собачим, грудним голосом заплакав…
Того вечора Катя не пішла ночувати додому — Даша поклала її з собою в одну постіль; Івану Іллічу постелили в кабінеті; Рощин, після тяжкої для всіх сцени, вийшов на балкон, змок і, повернувшись в їдальню, просив пробачити йому; справді, найрозумніше було лягти спати. І він заснув, ледве встигнувши роздягнутись. Коли Іван Ілліч навшпиньках зайшов погасити у нього лампу, Рощин спав на спині, поклавши на груди руки, долоню на долоню; його худе обличчя з міцно заплющеними очима, із зморшками, що різко проступали від синюватого світанку, було як у людини, що перемагає біль.
Катя і Даша, лежачи під одною ковдрою, довго розмовляли пошепки. Даша час від часу прислухалась. Іван Ілліч все ще не міг угамуватися у себе в кабінеті. Даша сказала: «От, все ходить, а о сьомій годині треба на завод…» Вона вилізла з-під ковдри і босоніж побігла до чоловіка. Іван Ілліч, лише в штанах зі спущеними підтяжками, сидів на посланому дивані і читав величезну книгу, тримаючи її на колінах.
— Ти ще не спиш? — спитав він, блискучими і невидющими очима глянув на Дашу. — Сядь… Я знайшов… ти послухай… — Він перегорнув сторінку і стиха почав читати:
«Триста років тому вітер вільно гуляв по лісах і степових рівнинах, по величезному кладовищу, що звалося Російською землею. Там були обгорілі стіни міст, попіл на тих місцях, де були зола, хрести і кості над зарослими травою шляхами, зграї ворон та вовче виття ночами. Подекуди ще
