Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Катерина Дмитрівна оселилась недалеко від Даші, в дерев’яному будиночку у двох бабусь. Одна з них, Клавдія Іванівна, була колись давно співачкою, друга — Софочка, її компаньйонкою. Клавдія Іванівна, зранку підмалювавши собі брови і надівши парик кольору воронячого крила, сідала розкладати пасьянс. Софочка вела господарство і розмовляла чоловічим голосом. В будинку було чистенько, тіснувато, по-старовинному безліч скатерочок, ширмочок, пожовклих портретів з неповоротної молодості. Вранці в кімнатах пахло доброю кавою; коли починали готувати обід, Клавдія Іванівна страждала від запаху страв і нюхала сіль, а Софочка кричала чоловічим голосом з кухні: «Куди ж я цей сморід подіну. Не на одеколоні ж картоплю смажити». Вечорами засвічували гасові лампи з матовими кулями. Бабусі піклувались про Катю.
Вона жила тихо в цьому старозавітному затишку, що залишився непорушеним від бур часу. Вставала вона рано, сама прибирала кімнату і сідала до вікна — лагодити білизну, штопати панчохи або переробляти з своїх старих пишних платтів що-небудь простіше. Після сніданку Катя звичайно йшла на острови, брала з собою книжку або шитво, і, дійшовши до улюбленого місця, сідала на ліавку поблизу маленького озера і дивилась на дітей, що гралися на купі піску, читала, вишивала, думала. О шостій годині вона поверталась обідати до Даші. Об одинадцятій Даша і Телєгін проводили її додому: сестри йшли попереду під руку, а Іван Ілліч, в зсунутому на потилицю кашкеті і посвистуючи, йшов ззаду, «прикриваючи тил», тому що вечорами тепер ходити по вулицях було не зовсім безпечно.
Щодня Катя писала Вадиму Петровичу Рощину, що був весь цей час у командировці, на фронті. Уважно й чесно вона розказувала в листах усе, що робила за день і що думала: про це просив її Рощин і підтверджував у листахвідповідях: «Коли ви мені пишете, Катерино Дмитрівно, що сьогодні переходили Єлагін міст, почав накрапати дощ, у вас не було зонтика і ви пережидали дощ під деревами, — мені це дорого. Мені дорогі всі дрібниці вашого життя, мені здається навіть, що я б тепер не зміг без них жити».
Катя розуміла, що Рощин перебільшує і прожити б, звичайно, зміг без її дрібниць, але подумати — залишитися хоч би на один день знову одній, самій з собою, було так страшно, що Катя намагалась не роздумувати, а вірити, ніби все її життя потрібне й дороге В адиму Петровичу. Тому все, що вона тепер робила, — набувало особливого сенсу. Загубила наперсток, шукала цілу годину, а він був на пальці: ото вже Вадим Петрович посміється, яка вона стала неуважна. До самої себе Катя тепер ставилась, як до чогось не зовсім свого. Одного разу, працюючи коло вікна і думаючи, вона помітила, що тремтять пальці; вона підвела голову і, протикаючи голкою спідницю на коліні, довго дивилась поперед себе, нарешті погляд її розрізнив навпроти, де була дзеркальна шафа, худеньке лице з великими сумними очима, з волоссям, причесаним просто, — назад, вузлом… Катя подумала: «Невже — я?» Опустила очі і продовжувала шити, але серце билось, вона вколола пальця, піднесла його до рота і знову глянула в дзеркало, — але тепер уже це була вона, і гірша за ту… Того ж вечора вона написала Вадиму Петровичу: «Сьогодні цілий день думала про вас. Я за вами скучила, милий мій друже, — сиджу коло вікна і жду. Щось зі мною діється давним-давно забуте, якісь дівочі настрої…»
Навіть Даша, неуважна й захоплена своїми складними, як їй здавалось — єдиними від створення світу, відносинами з Іваном Іллічем, помітила в Каті зміну і одного разу за вечірнім чаєм довго доводила, що Каті завжди тепер треба носити гладенькі чорні плаття з глухим коміром. «Я тебе запевняю, — говорила вона, — ти себе не бачиш, Катюшо, тобі на вигляд, ну — дев’ятнадцять років… Іване, правда ж, вона молодша за мене?»
— Так, тобто не зовсім, але можливо…
— Ах, ти нічого не розумієш, — говорила Даша, — у жінки молодість настає зовсім не від років, зовсім від інших причин. Роки тут зовсім ніякої ролі не відіграють…
Невеликі гроші, що залишились у Каті після смерті Миколи Івановича, кінчались. Телєгін порадив їй продати її стару квартиру на Пантелеймонівській, що стояла порожньою з березня місяця. Катя погодилась і разом з Дашею поїхала на Пантелеймонівську — відібрати деякі речі, дорогі як спогад.
Піднявшись на другий поверх і глянувши на пам’ятні їй дубові двері з мідною дощечкою — «М. І. Смоковников», — Катя відчула, що, от, замикається коло життя. Старий, знайомий швейцар, який, бувало, сердито сопучи спросоння і прикриваючи горло коміром накинутого пальта, відчиняв їй після півночі парадні двері і гасив електрику завжди раніш, ніж Катя встигала піднятись до себе, — відімкнув зараз своїм ключем двері, зняв кашкета і, пропускаючи вперед Катю і Дашу, сказав заспокійливо:
— Не сумлівайтесь, Катерино Дмитрівно, крихти не пропало, день і ніч за мешканцями наглядав. Синка в них убили на фронті, а то б і зараз жили, дуже були задоволені квартирою…
У прихожій було темно і пахло нежилим, у всіх кімнатах опущені штори. Катя увійшла в їдальню і повернула вимикач, — кришталева люстра яскраво спалахнула над накритим сірим сукном столом, посередині якого все ще стояла фарфорова корзина для квітів, з давно засохлою гілкою мімози. Байдужі свідки веселого життя, що відшуміло тут, — стільці з високими спинками і шкіряними сидіннями, — стояли вздовж стін. Одна половинка дверцят у величезному, як орган, різьбленому буфеті була відхилена, виднілись перевернуті бокали. Овальне венеціанське дзеркало припало пилом, і зверху на ньому все ще спав золотий хлопчик, простягнувши ручку на золотий завиток…
Катя стояла нерухомо коло дверей.
— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…
Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.
— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина
