Українська література » Сучасна проза » Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Читаємо онлайн Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
вузлик у дуби, навів маузер на свого компаньйона. Той усміхнувся, пішов до дверей. Вулиця була так само безлюдна. Обидва вони спокійно вийшли, завернули за ріг і попрямували до «Шато Каберне».

— Мерзотник, бандит, паскудник, — по дорозі говорив Жадов присадкуватому, — Якщо хочеш зі мною працювати, — щоб цього не було. Зрозумів?

— Зрозумів.

— А тепер — давай вузлик. Іди зараз же і готуй човна. Я піду за дружиною. На світанку ми повинні бути в морі.

— В Ялту поїдемо?

— Це вже не твоє діло. В Ялту там чи в Константинополь… Я розпоряджаюсь.


XLI

Катя залишилась сама. Телєгін і Даша поїхали в Петроград. Катя провела їх на вокзал, — вони були такі неуважливі, як уві сні, — і повернулась додому смерком.

В будинку було порожньо. Марфуша й Ліза пішли на мітинг домашньої прислуги. В їдальні, де ще залишився запах цигарок і квітів, серед неприбраного посуду стояло деревце в цвіту — вишня. Катя полила її з графина, прибрала посуд і, не засвічуючи світла, сіла коло стола, обличчям до вікна, — за ним пригасало небо, обгорнене хмарами. В їдальні постукував стінний годинник. Коли б серце навіть розірвалось від нудьги, він однаково так само постукував би. Катя довго сиділа не рухаючисьг потім узяла з крісла пухову хустку, накинула на плечі й пішла в Дашину кімнату.

Неясно в сутінках було видно смугастий матрац спорожнілої постелі, на стільці стояла порожня картонна коробка з-під капелюха, на підлозі валялись папірці й клаптики матерії. Коли Катя побачила, що Даша взяла з собою всі свої дрібні речі, не залишила, не забула нічого, їй стало прикро до сліз. Вона сіла на ліжко, на смугастий матрац, і тут, так само, як у їдальні, сиділа нерухомо.

Годинник у їдальні гучно видзвонив десять. Катя поправила на плечах хустку і пішла на кухню. Постояла, послухала, потім, звівшись навшпиньки, дістала з полиці кухонний зошит, вирвала з нього чистий аркушик і написала олівцем: «Лізо і Марфушо, вам повинно бути соромно на весь день до самої ночі залишати квартиру». На аркушик капнула сльоза. Катя поклала записку на кухонний стіл і пішла в спальню. Там швидко роздяглась, влізла в ліжко і затихла.

Опівночі грюкнули кухонні двері, і, гучно тупаючи та голосно розмовляючи, увійшли Ліза і Марфуша, заходили по кухні, принишкли, і раптом обидві засміялись, — прочитали записку. Катя закліпала очима, не ворухнулась.

Нарешті на кухні стало тихо. Годинник безсонно й гучно видзвонив годину. Катя повернулась на спину, ногою збила з себе ковдру, через силу зітхнула кілька разів, наче їй бракувало повітря, зіскочила з ліжка, засвітила електрику і, мружачись від світла, підійшла до великого стоячого дзеркала. Денна тоненька сорочка не доходила їй до колін. Катя стурбовано і швидко, як дуже знайоме, оглянула себе, — підборіддя у неї здригнулось, вона близько підійшла до дзеркала, підняла з правого боку волосся. «Так, так, звичайно, — ось, ось, ось ще… — Вона оглянула все обличчя. — Так, звісно… Через рік — сива, потім стара». Вона погасила електрику і знову лягла в постіль, прикрила очі ліктем. «Жодної хвилини радості за все життя. Тепер уже кінець… Нічиї руки не обнімуть, не стиснуть, ніхто не скаже — дорога моя, люба моя, радість моя…»

Серед гірських думок і жалю Катя раптом згадала піщану мокру доріжку, кругом галявина, сива від дощу, і великі липи… Доріжкою йде вона сама — Катя — в коричневому платті і чорному фартушку. Під туфельками хрускотить пісок. Катя почуває, яка вона вся легка, тоненька, волосся тріпає вітрець, і поруч, — не по доріжці, а по мокрій траві, — іде, ведучи велосипед, гімназист Альоша. Катя відвертається, щоб не засміятися… Альоша говорить глухим голосом: «Я знаю, — мені нема чого сподіватись на взаємність. Я тільки приїхав, щоб сказати це вам. Я скінчу життя де-небудь на залізничній станції, в глушині. Прощайте…» Він сідає на велосипед і їде лугом, за ним у траві тягнеться сизий слід… Сутулиться спина його в сірій куртці, і білий картуз зникає за зеленню. Катя кричить: «Альоша, верніться!»

… Невже вона, змучена зараз безсонням, стояла колись на тій вогкій доріжці, і літній вітер, що пахнув дощем, метляв її чорного фартушка? Катя сіла в ліжку, обхопила голову, сперлась ліктями на голі коліна, і в пам’яті її виникли тьмяні вогники ліхтарів, сніговий пил, вітер, що гудів у голих деревах, верескливе, тужливе, безнадійне рипіння санок, крижані очі Безсонова близько, біля самих очей… Солодка знемога, млість… Огидний холодок цікавості…

Катя знову лягла. В тиші дому різко затріщав дзвінок. Катя похолола. Дзвінок повторився. По коридору, сердито дихаючи спросоння, пройшла босоніж Ліза, брязнула ланцюжком парадного і через хвилину постукала в спальню: «Бариня, вам телеграма».

Катя, кривлячись, взяла вузький конвертик, розірвала заклейку, розгорнула, і в очах їй стало темно.

— Лізо, — сказала вона, дивлячись на дівчину, у якої від страху почали тремтіти губи, — Микола Іванович помер.

Ліза зойкнула й заплакала. Катя сказала їй: «Ідіть». Потім удруге перечитала потворні букви на телеграфній стрічці: «Микола Іванович помер тяжких поранень одержаних славному посту виконання обов’язку крапка тіло перевозимо Москву кошти союзу…»

Катю занудило під грудьми, на очі попливла темрява, вона потягнулась до подушки і знепритомніла…

На другий день до Каті з’явився той самий рум’яний і бородатий пан, — відомий громадський діяч і ліберал князь Капустін-Унжеський, — якого вона чула в перший день революції в Юридичному клубі, — взяв у свої руки обидві її руки і, тулячи їх до волохатого жилета, почав говорити про те, що від імені організації, де він працював разом з покійним Миколою Івановичем, від імені міста Москви, товаришем комісара якої він зараз працює, від імені Росії і революції висловлює Каті безутішне співчуття з приводу передчасної загибелі славного борця за ідею.

Князь Капустін-Унжеський був весь з природи своєї такий щасливий, здоровий і

Відгуки про книгу Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: