Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Дашо, якби мені подарували все, що є, — сказав Телєгін, — усю землю, мені б від цього не стало краще, — ти розумієш? — Даша кивнула головою. — Коли я один, навіщо я сам собі, правда ж?.. Нащо я сам собі? — Даша кивнула. — їсти, ходити, спати — для чого? Для чого ці руки, ноги?.. Що з того, що я, скажімо, був би казково багатий… Але ти уявляєш, — яка нудьга бути самому? — Даша кивнула. — Але зараз, коли ти сидиш отак… Зараз мене більше нема… Я відчуваю тільки — це ти, це щастя. Ти — це все. Дивлюсь на тебе, і паморочиться голова, невже ти дихаєш, ти жива і ти — моя… Дашо, розумієш що-небудь?

— Я пам’ятаю, — сказала Даша, — ми сиділи на палубі, віяв вітрець, в склянках блищало вино, я тоді раптом відчула — ми пливемо до щастя…

— А пам’ятаєш, там були голубі тіні?

Даша кивнула, і зараз же їй стало здаватись, що вона теж пам’ятає якісь прекрасні голубі тіні. Вона згадала чайок, що летіли за пароплавом, невисокі береги, вдалині на воді сяючу сонячну дорогу, яка, їй здавалось, розіллється в кінці в синє сяюче море-щастя. Даша згадала навіть, яке на ній було плаття. Скільки минуло з того часу довгих років…

Увечері Катерина Дмитрівна прибігла з Юридичного клубу схвильована й радісна і розказала:

— В Петрограді вся влада перейшла до Думського комітету; міністри заарештовані, але ходять дуже тривожні чутки: кажуть, цар залишив ставку, і на Петроград іде на втихомирення генерал Іванов з цілим корпусом… А тут на завтра призначено брати штурмом Кремль і арсенал… Іване Іллічу, ми з Дашею прибіжимо до вас завтра зранку дивитись на революцію…

З вікна готелю було видно, як унизу по вузькій Тверській вулиці рухається повільним чорним потоком народ, — ворушаться голови, картузи, картузи, картузи, шапки, хустки, жовті плями облич. В усіх вікнах — цікаві, на дахах — хлопчики.

Катерина Дмитрівна, в піднятій до брів вуалі, говорила, стоячи коло вікна і беручи то Телєгіна, то Дашу за руки:

— Як це страшно!.. Як це страшно!

— Катерино Дмитрівно, запевняю вас, — настрій у місті зовсім мирний, — говорив Іван Ілліч. — До того як ви прийшли, я бігав до Кремля, — там провадяться переговори, очевидно, арсенал буде зданий без пострілу…

— Але чого вони туди йдуть?.. Дивіться — скільки народу… Що вони хочуть робити?..

Даша дивилась на хвилястий потік голів, на обриси дахів і башт. Ранок був імлистий і м’який. Вдалині, над золотими куполами кремлівських соборів, над розкаряченими орлами на гостроверхих баштах, кружляли зграї галок.

Даші здавалось, що якісь великі ріки прорвали лід і розливаються по землі і що вона, разом із своїм коханим, підхоплена цим потоком, і тепер — тільки міцно триматися за його руку. Серце билось тривогою і радістю, як у птаха в височині.

— Я хочу все бачити, ходім на вулицю, — сказала Катя.

Цеглисто-брудна будівля з колонами, схожими на пляшки, вся в балясинах, балкончиках і маленьких баштах, — Головний штаб революції, — міська дума, — була прикрашена червоними прапорами. Кумачеві смуги обвивали колони, висіли над шатром головного ганку. Перед ганком на мерзлому брукові стояли чотири сірі гармати на високих колесах. На ганку сиділи зігнувшись кулеметники з пучками червоних стрічок на погонах. Великі юрби народу дивилися з веселим острахом на червоні прапори, на тьмяно-чорні вікна думи. Коли на балкончику над ганком з’являлась маленька збуджена постать і, вимахуючи руками, щось беззвучно кричала, — в юрбі знімалось радісне ричання.

Надивившись на прапори й гармати, народ ішов по проїденому відлигою, брудному снігу через глибокі арки Іверської на Красну площу, де біля Спаських і біля Нікольських воріт повсталі військові частини вели переговори з виборними від запасного полку, який сидів, зачинившись, у Кремлі.

Катя, Даша і Телєгін були принесені юрбою до самого ганку думи. Від Тверської по всій площі, все посилюючись, лунав крик.

— Товариші, дайте дорогу… Товариші, додержуйте законності! — чути було молоді схвильовані голоси. Крізь натовп, що неохоче розступався, пробивались до ганку думи, вимахуючи гвинтівками, чотири гімназисти і гарненька розпатлана баришня з шаблею в руці. Вони вели арештованих десять чоловік городових, величезних на зріст, вусатих, з закрученими за спиною руками, з опущеними похмурими обличчями. Попереду йшов пристав без кашкета: на сизо-бритій голові його біля виска запеклася й чорніла кров; рижими блискучими очима він поквапливо перебігав по глузливих обличчях натовпу; погони на пальті його були вирвані з м’ясом.

— Діждались, голубчики! — говорили в юрбі.

— Назнущалися з нас, — годі…

— Поцарювали…

— Плем’я прокляте!.. Фараони!..

— Схопити їх і як слід помучити…

— Хлопці, натискай!..

— Товариші, товариші, пропустіть, додержуйте революційного порядку! — надірваними голосами кричали гімназисти; вибігли, підштовхуючи городових, на ганок думи і зникли у великих дверях. Туди ж за ними протиснулось кілька чоловік, серед них — Катя, Даша і Телєгін.

У голому високому, тьмяно освітленому вестибюлі, на мокрій підлозі сиділи навпочіпках кулеметники біля апаратів. Товстощокий студент, що одурів, видно, від крику і втоми, кричав, кидаючись до всіх, хто входив:

— Знати нічого не хочу! Пропуск!..

Дехто показував йому пропуск, дехто просто, махнувши рукою, ішов широкими сходами на другий поверх. На другому поверсі, в широких коридорах, попід стінами сиділи й лежали запорошені, сонні й мовчазні солдати, не випускаючи з рук гвинтівок. Деякі жували хліб, деякі хропли, підібгавши обмотані ноги. Тут же тинявся гулящий народ, читаючи дивовижні написи, прибиті на папірцях до дверей, озираючись на комісарів, що бігали з кімнати в кімнату, збуджених до останньої людської можливості, охриплих.