Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Затримують рух, скрізь застави, мости оточені, це вже цілковите знущання. Можемо ми вільно ходити по місту чи нам уже й цього не можна? Громадяни, пропоную не звертати уваги на солдатів і йти по льоду на той бік…

— Правильно! По льоду! Урра!.. — І зараз же кілька чоловік побігли до гранітних засніжених сходів, що спускалися до річки. Довгий чоловік у розмаяному шарфі рішуче попрямував по льоду повз міст. Солдати, перехиляючись зверху, кричали:

— Ей, вернись, стріляти будемо… Вернись, чорт довгий!..

Але він прямував не обертаючись. За ним, низкою, підтюпцем, пішло все більше й більше людей. Вони горохом скочувались з набережної на лід, бігли чорними фігурками по снігу. Солдати кричали їм з мосту, ті, що бігли, прикладали руки до рота і теж кричали. Один із солдатів взяв був на приціл гвинтівку, але другий штовхнув його в плече, і той не вистрілив.

Як виявилось потім, ні в кого з тих, що вийшли на вулицю, не було певного плану, але коли обивателі побачили застави на мостах і перехрестях, то всім, як повелося здавна, захотілося саме того, що зараз не було дозволено: ходити через ці мости і збиратися юрбами. Розпалювалась і без того хвороблива фантазія. По місту полетіла чутка, що всіма цими заворушеннями хтось керує.

Під кінець другого дня на Невському залягли частини Павловського полку і відкрили подовжній вогонь по купках цікавих та по окремих прохожих. Обивателі стали розуміти, що починається щось, схоже на революцію.

Але де було її вогнище і хто керував нею, — ніхто не знав. Не знали цього ні командуючий військами, ні поліція, ні тим більше диктатор і фаворит, сімбірський суконний фабрикант, якому свого часу в Троїцькому готелі в Сімбірську поміщик Наумов провалив голову, пробивши ним дверну фільонку і пошкодивши йому таким чином череп і мозок, що спричинило йому болі голови та неврастенію, а згодом, коли йому було довірено керувати Російською імперією, — фатальну розгубленість. Вогнище революції було всюди, в кожному домі, в кожній обивательській голові, сповненій фантазій, злоби і невдоволення. Це незнаходження вогнища революції було зловісне. Поліція хапала примари. Насправді ж їй треба було арештувати два мільйони чотириста тисяч жителів Петрограда.

Весь цей день Іван Ілліч провів на вулиці, — у нього так само, мабуть, як і в усіх, було дивне почуття — ніби не перестає паморочитись голова. Він почував, як у місті зростало збудження, майже божевілля, — всі люди розчинились у загальному, масовому запамороченні, і ця маса, шумуючи і хвилюючись по вулицях, шукала, прагнула знака, блискавки, яка, осліпивши, злила б усіх в одну грудку.

Стрільба вздовж Невського мало кого лякала. Люди по-звіриному збирались до двох трупів — жінки в ситцевій спідниці і старика в єнотовій шубі, які лежали на розі Володимирської вулиці… Коли постріли ставали частіші, люди розбігались і знову скрадалися вздовж стін.

В сутінки стрільба вщухла. Повіяв холодний вітер, очистив небо, і в хмарах, купами навалених за морем, запалав похмурий захід. Гострий серп місяця став над містом низько, в тому місці, де небо було вугільно-чорне.

Ліхтарі не засвічувались тієї ночі. Вікна були темні, під’їзди зачинені. Вздовж імлистої пустелі Невського стояли в козлах гвинтівки. На перехрестях виднілись рослі постаті вартових. Місячне світло поблискувало то на дзеркальному вікні, то на смузі рейок, то на сталі штика. Було тихо і спокійно. Тільки в кожному домі неживим овечим голосом бурмотіли телефонні трубки божевільні слова про події.

Вранці 25 лютого Знаменський майдан був повний війська і поліції. Перед Північним готелем стояли кінні поліцейські на золотистих тонконогих пританцьовуючих конях. Піші поліцейські в чорних шинелях розташувались навколо пам’ятника Олександру III і — купками по майдану. Коло вокзалу стояли козаки в заломлених папахах, з тороками сіна, бородаті й веселі. З боку Невського виднілись брудно-сірі шинелі павловців.

Іван Ілліч з чемоданчиком у руці виліз на кам’яний виступ вокзального в’їзду, звідси було добре видно весь майдан.

Посеред нього на криваво-червоній, брилі граніту, на величезному коні, що опустив від ваги вершника бронзову голову, сидів важкий, як земне тяжіння, імператор, — похмурі плечі його і кругленька шапочка були вкриті снігом. До його підніжжя на майдані напирали з п’ятьох вулиць юрби народу з криками, свистом і лайкою.

Так само, як і вчора на мосту, солдати, особливо ж козаки, що парами ступою під’їжджали до народу, який напирав з усіх боків, потроху лаялись і зубоскалили. В купках городових, рослих і хмурих людей, було мовчання і явна нерішучість. Іван Ілліч добре знав цю тривогу, коли ждеш наказу до бою, — ворог уже на плечах, усім ясно, що треба робити, але з наказом не поспішають, і хвилини тягнуться болісно. Раптом брязнули вокзальні двері, і з’явився на сходах блідий жандармський офіцер з полковницькими погонами, в короткій шинелі. Випроставшись, він оглянув майдан, — світлі очі його сковзнули по обличчю Івана Ілліча… Легко збігши вниз поміж козаками, що розступилися, він почав говорити щось осавулові, піднявши до нього борідку. Осавул з кривою усмішкою слухав його, розсівшись у сідлі. Полковник кивнув у бік Старого Невського й пішов через майдан по снігу підстрибуючою ходою. До нього підбіг пристав, туго переперезаний по величезному животу, рука у нього тремтіла під козирком. А з боку Старого Невського збільшувались крики юрби, що підходила, і нарешті стало чути спів. Івана Ілліча хтось міцно схопив за рукав, поруч з ним видряпався збуджений чоловік, без шапки, з червоним садном через брудне обличчя.

— Братики, козаки! — закричав він тим страшним, надривним голосом, яким кричать перед убивством і кров’ю, диким, степовим голосом, від якого спиняється серце, безумство застилає очі. — Братики, убили мене… Братики, оступіться… Убивають!

Козаки, повернувшись у сідлах, мовчки дивились на нього. Обличчя їх блідли, очі розширялися.

В цей же час на Старому Невському чорно й густо хвилювались голови: підійшла юрба колпінських робітників. Вітром метляло мокрий кумачевий прапор. Кінні поліцейські відокремились від фасаду Північного готелю, і раптом блиснули в руках їх вихоплені широкі шаблі. Несамовитий крик зчинився в юрбі. Іван Ілліч знову побачив жандармського полковника, він