Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

і полум’я снарядів, що рвалися ураганом. Десятки аеропланів, що вилетіли в бій на підмогу наступаючим частинам, вітром прибивало до землі, і вони в імлі снігової бурі косили з кулеметів ворогів і своїх. Востаннє Росія намагалась розірвати залізне кільце, що здавило її, востаннє російські мужики, одягнені в білі савани, гнані полярною заметіллю, билися за імперію, що охопила шосту частину світу, за самодержавство, котре колись збудувало землю і було грізним для світу, а тепер стало лише пережитком, який надто довго затягнувся, історичним безглуздям, смертельною хворобою всієї країни.

Десять днів тривав запеклий бій, тисячі людей полягли під заметами. Наступ був спинений і завмер. Фронт знову застиг у снігах.

XXXV

Іван Ілліч збирався на різдво поїхати в Москву, але замість цього дістав заводську командировку в Швецію і повернувся звідти аж у лютому; зразу ж він виклопотав триденну відпустку і телеграфував Даші, що виїжджає двадцять шостого.

Перед від’їздом довелося цілий тиждень чергувати в майстернях. Івана Ілліча вразила зміна, що сталася за його відсутність: заводське начальство стало, як ніколи, ввічливим і дбайливим, робітники ж такі були всі злі, що от-от, здавалось, вдарить хто-небудь об землю ключем і крикне: «Кидай роботу, виходь на вулицю…»

Особливо хвилювали їх у ці дні звіти Державної думи, де йшли дебати у продовольчому питанні. З цих звітів було ясно видно, що уряд, ледве зберігаючи спокій і гідність, з останніх сил відбивається від нападу, і що царські міністри розмовляють уже не як чудо-богатирі, а людською мовою, і що промови міністрів і те, що говорить Дума, — неправда, а справжня правда на язиці у всіх: зловісні й темні чутки про загальну, і то найближчим часом, загибель фронту й тилу від голоду і розрухи.

Під час останнього чергування Іван Ілліч помітив особливу тривогу в робітників. Вони щохвилини залишали верстати й радились — видно, ждали якихось звісток. Коли він спитав у Василя Рубльова, про що радяться робітники, Васька раптом зі злістю накинув на плече ватяного піджака і вийшов з майстерні, грюкнувши дверима.

— Страшенно, сволоч, злий став Василь, — сказав Іван Рубльов, — револьвер десь роздобув, з собою носить.

Але Василь незабаром з’явився знову, і в глибині майстерні його обступили робітники, що збіглися від усіх верстатів.

— «Командуючого військами Петербурзького військового округу генерал-лейтенанта Хабалова оголошення… — гучно, з наголосами почав читати Васька білу афішу. — Останніми днями відпуск борошна в пекарнях і випікання хліба провадяться в тій же кількості, що й раніш…»

— Бреше, бреше! — зараз же крикнули голоси. — Третій день хліба не видають…

— «Недостачі в продажу хліба не повинно бути…»

— Наказав, розпорядився!

— «Якщо ж у деяких крамницях хліба не вистачало, то через те, що багато хто, побоюючись недостачі хліба, скуповував його в запас на сухарі…»

— Хто це сухарі пече? Покажіть ці сухарі, — закричав чийсь голос. — Йому самому в горлянку сухар!

— Мовчіть, товариші, — перекричав усіх Васька. — Товариші, ми повинні вийти на вулицю… З Обуховського заводу чотири тисячі робітників ідуть на Невський. І з Виборзької йдуть…

— Правильно! Нехай хліб покажуть!

— Хліба вам не покажуть, товариші. В місті тільки на три дні борошна, і більше хліба й борошна не буде. Поїзди всі стоять за Уралом. За Уралом елеватори завалені хлібом… У. Челябінську три мільйони пудів м’яса гниє на станції… В Сибіру колеса змащують коров’ячим маслом…

Вся майстерня загула. Василь підняв руку:

— Товариші… хліба нам ніхто не дасть, поки самі його не візьмемо… Разом з іншими заводами виходимо, товариші, на вулицю з лозунгом: «Вся влада Радам…»

— Знімайся!.. Кидай роботу!.. Гаси горна!.. — заговорили робітники, розбігаючись по майстерні.

До Івана Ілліча підійшов Василь Рубльов. Вусики у нього здригались.

— Іди звідси, — промовив він виразно, — іди, поки цілий!

Іван Ілліч погано спав тієї ночі і прокинувся від неспокою. Ранок був похмурий: знадвору на залізний карниз падали краплі… Іван Ілліч лежав, збираючись з думками. Ні, неспокій його не облишав, і дражливо, наче в самий мозок, падали краплі. «Треба не ждати двадцять шостого, а їхати завтра», — подумав він, скинув сорочку і голий пішов у ванну, пустив душ і став під крижаний шмагаючий струмінь.

До від’їзду було багато справ. Іван Ілліч нашвидку випив кави, вийшов на вулицю і вскочив у трамвай, повний людей: тут він знову відчув ту саму тривогу. Як і завжди, пасажири похмуро мовчали, підгинали ноги, зі злістю висмикували поли одежі з-під сусіда, під ногами було липко, по вікнах текли краплі, дражливо деренчав дзвінок на передній площадці. Навпроти Івана Ілліча сидів військовий чиновник з забрезклим жовтим обличчям; бритий рот його застиг у кривій посмішці, очі з явно невластивою їм жвавістю дивились запитливо. Придивившись, Іван Ілліч помітив, що всі пасажири теж так, — здивовано і запитливо, — поглядають один на одного.

На розі Великого проспекту вагон спинився. Пасажири заворушились, почали озиратися, кілька чоловік зіскочило з площадки. Вагоновожатий зняв ключа, сунув його за пазуху синього кожуха і, прочинивши передні дверцята, сказав із злою тривогою:

— Далі вагон не піде.

На Кам’яноострівському і по всьому Великому проспекту, куди тільки сягало око, стояли трамвайні вагони. На тротуарах було чорно, — ворушився народ. Часом з гуркотом опускалась залізна віконниця на магазинному вікні. Падав мокрий сніжок.

На даху одного вагона з’явився чоловік у довгому розстебнутому пальті, зірвав шапку і очевидно щось закричав. По натовпу прокотилося зітхання «о-о-о-о-о»… Чоловік почав прив’язувати вірьовку до даху трамвая; знову випростався і знову зірвав шапку. «О-о-о-о!» — прокотилося по натовпу. Чоловік стрибнув на брук. Натовп відхлинув, і тоді стало видно, як тісна купа людей, роз’їжджаючись по жовто-брудному снігу, тягне за вірьовку, прив’язану до трамвая. Вагон почав хилитися. Натовп одійшов,