Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Містика, — говорив Васька'.

— Ах ти, шибеник, нечема, слів нахапався… Соціалістом себе називає!.. Який ти соціаліст — станичник! Я сам такий був. Йому аби тільки дорватися, — шапку на вухо, в очах усе перевертом, лізе, горлає: «Вставай на боротьбу…» З ким, за що? Пеньок осиковий.

— Бачите, як старичок висловлюється, — вказуючи на батька великим пальцем, говорив Васька, — анархіст найвредніший, в соціалізмі ні бе ні ме не розуміє, а мене в порядку заперечення щоразу лає.

—. Ні, — перебив Іван Рубльов, вихоплюючи з горна болванку, що бризкала іскрами, — ні, панове, — і, описавши нею півколо, вправно підставляв під стрижень преса, що опускався, — книжки ви читаєте, та не ті читаєте, які потрібно. А смиренності нема ні в кого, про це вони не думають… Не розуміють вони, що кожна людина повинна бути духом убога в наші часи.

— Плутанина у тебе в голові, батьку, а недавно оце хто кричав: я, каже, революціонер?

— Еге ж, кричав. Я, брат, коли що до чого — перший вила оці схоплю. Мені чого за царя держатися? Я мужик.

Я сохою за тридцять років, знаєш, скільки землі покопирсав? Звісно, я революціонер: мені ж порятунок душі дорогий чи ні?

Телєгін писав Даші щодня, вона відповідала йому рідше. Її листи були чудні, наче пришерхлі льодком, і Івана Ілліча проймало трохи холодом, коли він читав їх. Звичайно він сідав коло вікна і кілька разів прочитував аркуш Дашиного листа, написаний широкими рядками, що загинались донизу. Потім дивився на лілово-сірий ліс на островах, на хмарне небо, таке ж каламутне, як вода в каналі, — дивився і думав, що так саме й треба, щоб Дашині листи не були ніжними, як йому, нерозумному, хочеться.

«Любий друже мій, — писала вона, — ви найняли квартиру аж з п’ятьох кімнат. Подумайте — в які витрати ви вганяєте себе. Адже якщо навіть доведеться вам жити не самому, — то й це багато: п’ять кімнат! А прислуга, — треба тримати двох жінок, і це в наші часи. У нас, у Москві, осінь, холодно, дощі — просвітку нема… Будемо ждати весни…»

Як тоді, в день від’їзду Івана Ілліча, Даша відповіла тільки поглядом на запитання його — чи буде вона його дружиною, так і в листах вона ніколи прямо не згадувала ні про весілля, ні про майбутнє життя удвох. Треба було ждати весни.

Це дожидання весни і невиразної, розпачливої надії на якесь чудо було тепер у всіх. Життя спинялося, залягало на зиму — смоктати лапу. Наяву, здавалось, не було більше сил пережити це нове дожидання кривавої весни.

Одного разу Даша написала:

«… Я не хотіла ні говорити вам, ні писати про смерть Безсонова. Але вчора мені знову розказували подробиці про його жахливу загибель. Іване Іллічу, незадовго перед тим, як він мав їхати на фронт, я зустріла його на Тверському бульварі. Він був дуже жалюгідний, і мені здається, якби я його тоді не відштовхнула, він би не загинув. Але я відштовхнула його. Я не могла зробити інакше, і я б так само зробила, якби довелося повторити минуле».

Телєгін просидів півдня над відповіддю на цей лист… «Як можна думати, що я не перейму на себе всього, що з вами, — писав він дуже позільно, вдумуючись, щоб не покривити жодним словом. — Я часом перевіряю себе, — якби ви навіть покохали іншу людину, тобто якби трапилось найстрашніше зі мною… Я перейняв би на себе й це… Я б не примирився, ні: моє сонце потьмарилося б… Але хіба любов моя до вас в самій радості? Я знаю почуття, коли хочеться віддати життя, тому що надто глибоко любиш… Так, очевидно, почував Безсонов, коли виїжджав на фронт… І ви, Дашо, повинні почувати, що ви безмежно вільні… Я нічого не прошу у вас, навіть любові… Я це зрозумів за останній час…»

Через два дні Іван Ілліч повернувся на світанку з заводу, прийняв ванну і ліг у постіль, але його зараз же розбудили — подали телеграму:

«Все гаразд. Люблю страшенно. Твоя Даша».

Одної неділі інженер Струков заїхав за Іваном Іллічем і повіз його в «Червоні бубонці».

Шинок містився в підвалі. Склеписта стеля і стіни були розмальовані барвистими птахами, немовлятами з розпусними личками і багатозначними закрутками. Було гамірно й димно. На естраді сидів маленький лисий чоловік з нарум’яненими щоками й перебирав клавіші рояля. Кілька офіцерів пили міцний крюшон і пускали голосні зауваження про жінок, які входили. Кричали, сперечались присяжні повірені, причетні до мистецтва. Голосно реготала цариця підвалу, чорноволоса красуня з припухлими очима. Антошка Арнольдов, крутячи пасмо волосся, писав кореспонденцію з фронту. Коло стіни, на підвищенні, схиливши п’яну голову, дрімав родоначальник футуризму — ветеринарний лікар з перекривленим сухотним обличчям. Хазяїн підвалу, колишній актор, довговолосий, лагідний і завжди п’яний, з’являвся часом у бічних дверях, дивлячись божевільними очима на гостей, і зникав.

Струков, що захмелів від крюшону, говорив Івану Іллічу:

— Я чому люблю цей шинок? Такої гнилі ніде не знайдеш — просто втіха!.. Дивись — он у кутку сидить одна — худа, страшна, ворушитися навіть не може: істерія в останньому градусі, — має надзвичайний успіх.

Струков коротко зареготав, сьорбнув крюшону і, не витираючи м’яких, відтінених татарськими вусиками губів, продовжував називати Івану Іллічу імена гостей, вказувати пальцем на невиспані, хворобливі, напівбожевільні обличчя.

— Це все останні могікани… Залишки естетичних салонів. Га! Пліснява ж яка. Га! Вони тут закупорились — і вдають, ніби ніякої війни немає, все по-старому.

Телєгін слухав, дивився… Від задухи, тютюнового диму й вина все здавалось ніби уві сні, паморочилась голова… Він бачив, як кілька чоловік обернулось до вхідних дверей; розліпив жовті очі ветеринарний лікар; висунулось з-за стіни божевільне обличчя хазяїна; напівмертва