Українська література » Сучасна проза » Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Читаємо онлайн Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
ручки крісла, підвела голову: — Іване Іллічу, ви втекли?

— Втік.

— Господи, ну?

— Ну, от і… прямо сюди.

Він сів навпроти в крісло, з усієї сили притискаючи до себе кашкета.

— Як же це сталося? — запинаючись, спитала Даша.

— Та так — звичайно.

— Було небезпечно?

— Так… Тобто — не дуже.

Так вони сказали одне одному ще якісь слова. Потроху обох почала огортати соромливість; Даша опустила очі:

— Сюди, в Москву, давно приїхали?

— Тільки що з вокзалу.

— Я зараз скажу подати кави…

— Ні, не турбуйтесь… Я зараз у готель.

Тоді Даша ледве чутно спитала!

— Увечері приїдете?

Стуливши губи, Іван Ілліч кивнув. Йому нічим було дихати.

Він підвівся.

— Значить, я поїду. Увечері приїду.

Даша простягнула йому руку. Він узяв її ніжну й сильну руку, і від цього дотику стало гаряче, кров хлинула в обличчя. Він стиснув її пальці і пішов у прихожу, але в дверях оглянувся. Даша стояла спиною до світла і дивилася спідлоба.

— Годині о сьомій можна прийти, Даріє Дмитрівно?

Вона кивнула. Іван Ілліч вискочив на ганок і сказав візникові:

— В готель, в хороший, в найкращий!

Сидячи відкинувшись у прольотці, засунувши руки в рукава шинелі, він широко усміхнувся. Якісь голубуваті тіні — людей, дерев, екіпажів — летіли перед очима. Свіжий вітрець, що пахнув російським містом, холодив обличчя. Іван Ілліч підніс до носа долоню, що пашіла ще від Дашиного дотику, і засміявся: «Чари!»

В цей час Даша, провівши Івана Ілліча, стояла коло вікна у вітальні. В голові дзвеніло, ніякими силами не можна було зосередитись, зміркувати — що ж трапилось? Вона міцно зажмурилась і раптом ойкнула, побігла в спальню до сестри.

Катерина Дмитрівна сиділа коло вікна, шила й думала. Почувши Дашині кроки, вона спитала, не підводячи голови:

— Дашо, хто був у тебе?

Катя придивилась, обличчя її здригнулось.

— Він… Не розумієш, чи що… Він… Іван Ілліч.

Катя опустила шитво і повільно сплеснула в долоні.

— Катю, ти зрозумій, я навіть і не рада, мені тільки страшно, — промовила Даша глухим голосом.


XXXI

Коли настали сутінки, Даша почала здригатись від кожного шелесту, бігала в вітальню і прислухалась… Кілька разів розгортала якусь книжку — все на одній і тій самій сторінці: «Маруся любила шоколад, що його чоловік привозив їй від ЇСрафта…» В морозних сутінках навпроти в будинку, де жила актриса Чародєєва, спалахнули два вікна, — там покоївка в чепчику накривала на стіл; з’явилась худа, як кістяк, Чародєєва, в накинутій на плечі оксамитній шубці, сіла до столу і позіхнула, — мабуть, спала на канапі; налила собі супу і раптом задумалась, втупилась скляними очима в вазочку з зів’ялою трояндою. «Маруся любила шоколад», — крізь зуби повторила Даша. Раптом подзвонили. У Даші кров відхлинула від серця. Але це принесли вечірню газету. «Не прийде», — подумала Даша і пішла в їдальню, де світилась одна лампочка над білою скатеркою і цокав годинник. Було без п’яти сім. Даша сіла коло стола: «Отак з кожною секундою спливає життя…»

У парадному знову подзвонили. Задихнувшись, Даша схопилась і вибігла в прихожу… Прийшов сторож з лазарету, приніс пакет з паперами. Іван Ілліч не прийде, звичайно, і правильно зробить: ждала два роки, а діждалась — слова не знайшла сказати.

Даша витягнула хустинку і стала кусати її з ріжка. Почувала ж, знала, що саме так воно і трапиться. Два роки любила свого якогось, вигаданого, а прийшов живий чоловік… і вона розгубилася.

«Жахливо, жахливо», — думала Даша. Вона не помітила, як відхилилися двері і з’явилась рябенька Ліза.

— Баришня, до вас прийшли.

Даша глибоко зітхнула, легко, наче не торкаючись підлоги, пішла в їдальню. Катя побачила Дашу перша і усміхнулась до неї. Іван Ілліч схопився, кліпнув і випростався.

Одягнений він був у нову сукняну сорочку, з новеньким, через одно плече, спорядженням, чисто побритий і підстрижений. Тепер особливо було помітно, який він високий, підтягнутий і широкий у плечах. Звичайно, це була зовсім нова людина. Погляд світлих очей його твердий, по боках рівного, чистого рота — дві зморшки, дві рисочки… У Даші забилося серце, вона зрозуміла, що це — слід смерті, жаху і страждання. Його рука була сильна і холодна.

Даша взяла стілець І сіла поруч з Телєгіним. Він поклав руки на скатерку, стиснув їх і, поглядаючи на Дашу, швидко, мигцем, почав розповідати про полон і про втечу з полону. Даша, сидячи зовсім близько, дивилась йому в обличчя, рот її розтулився.

Розповідаючи, Іван Ілліч почував, як голос його звучить, ніби чужий, здалека, а сам він весь вражений і схвильований. І поруч, торкаючись його коліна платтям, сидить істота, про яку не розказати ніякими словами, — дівчина, незрозуміла зовсім, і пахне від неї чимось теплим, що паморочить голову.

Іван Ілліч розповідав цілий вечір. Даша перепитувала, перебивала його, часом сплескувала руками, оглядаючись на сестру:

— Катюшо, розумієш, — засудили до розстрілу!

Коли Телєгін описував боротьбу за автомобіль, якусь мить, що відділяла від смерті, машину, що рвонулася, і вітер, що шугнув в обличчя, — воля, життя! — Даша страшенно зблідла, схопила його за руку:

— Ми вас нікуди більше не пустимо!

Телєгін засміявся:

— Призовуть знову, нічого не вдієш. Я тільки надіюсь, що мене відчислять куди-небудь на

Відгуки про книгу Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: