Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

В цей час до нього докотився круглий глухий звук, немовби десь далеко провалилась земля. Через хвилину виникло Друге таке саме зітхання ночі. Іван Ілліч підвів голову, прислухаючись. Він розрізняв між цими глибокими зітханнями глухе бурчання, — воно то затихало, то виростало в сердиті перекати. Звуки доносились не з того боку, куди Іван Ілліч ішов, а зліва, майже з боку протилежного.

Він пересів на другий бік канави: тепер ясно було видно низькі, розірвані хмари, що летіли в небі, брудному й залізному. Це був світанок. Це був схід. Там була Росія.

Іван Ілліч підвівся, затягнув паска і, роз’їжджаючись ногами по грязі, пішов у той бік через мокру стерню, канави і напівзавалені залишки торішніх окопів.

Коли зовсім розвиднілось, Телєгін знову побачив укінці поля шосейну дорогу, повну людей і екіпажів. Він спинився, озираючись. Осторонь, під величезним деревом, з якого наполовину облетіло листя, стояла біла капличка. Двері були зірвані, на круглому даху і на землі валялося в’яле листя.

Іван Ілліч вирішив тут переждати до смерку, зайшов у капличку і ліг на зелену від моху підлогу. Ніжний і нудний запах листя паморочив голову. Здалека доносились гуркотіння коліс і удари батогів. Цей шум здавався надзвичайно приємним і раптом провалився. На очі наче натиснули пальцями. В свинцевому тягарі сну потроху появилась жива цятка. Вона ніби силкувалась перетворитися на якийсь сон, але не могла. Втома була така велика, що Іван Ілліч щось мимрив і глибше поринав у сон. Але цятка тривожила. Сон ставав усе тоншим, і знову загуркотіли вдалині колеса. Іван Ілліч зітхнув і сів.

У двері було видно густі плоскі хмари; сонце, схилившись до заходу, простягнуло широкі промені під їх свинцево-мокрими днищами. Пляма неяскравого світла лягла на ветху стіну каплички, освітила схилене лице дерев’яної, злинялої від часу божої матері в золотому віночку; немовля, одягнене в ситцеве зотліле платтячко, лежало у неї на колінах, благословляюча рука її була відламана.

Іван Ілліч вийшов з каплиці. На порозі її, на кам’яній приступці, сиділа молода жінка з дитинкою на колінах. Вона була одягнена в білу, забризкану болотом свитку. Одна рука її підпирала щоку, друга лежала на строкатій ковдрочці немовляти. Вона повільно підвела голову, глянула на Івана Ілліча, — погляд був світлий і чудний, — виплакане обличчя здригнулось, немов усміхнулось, і тихим голосом вона сказала по-русинськи:

— Помер мій хлопчик.

І знову схилила обличчя на долоні. Телєгін нахилився до неї, погладив по голові, — вона поривчасто зітхнула.

— Ходім, я його понесу, — сказав він ласкаво.

Жінка хитнула головою.

— Куди я піду? Ідіть самі, пане добрий.

Іван Ілліч постояв ще хвилину, насунув картуза на очі і відійшов. У цей час з-за каплиці риссю виїхали двоє австрійських польових жандармів у мокрих і брудних капотах, вусаті й сизі. Проїжджаючи, вони оглянулись на Івана Ілліча, придержали коней, і той з них, що був попереду, гукнув хрипко:

— Підійди!

Іван Ілліч наблизився. Жандарм, нагнувшись із сідла, уважно обмацав його карими очима, почервонілими од вітру і безсоння, — раптом вони блиснули.

— Руський! — крикнув він, хапаючи Телєгіна за комір. Іван Ілліч не виривався, тільки усміхнувся криво.

Телєгіна замкнули в сараї. Була вже ніч. Виразно доносився гуркіт стрільби з гармат. Крізь щілини було видно тьмяно-червоне світло заграви. Іван Ілліч доїв залишки хліба, взятого вчора з воза, походив вздовж дощаних стін, оглядаючи — чи нема де-небудь пролазки, спіткнувся об тюк спресованого сіна, позіхнув і ліг. Але заснути йому не довелося — після півночі неподалік почали бухати гармати. Червонуваті спалахи проникали крізь щілини. Іван Ілліч трохи підвівся, прислухаючись. Проміжки між чергами зменшувались, дрижали стіни сарая, і раптом зовсім близько затріщали постріли з гвинтівок.

Ясно, що бій наближався. За стіною почулися стривожені голоси, запихкав автомобіль. Протупотіло безліч ніг. Чиєсь важке тіло вдарилось знадвору об стіну. І аж тоді Іван Ілліч почув, як у стіну наче б’ють горохом. Він зараз же ліг на землю.

Навіть тут, у сараї, тхнуло пороховим димом. Стріляли без перерви, очевидно — росіяни наступали страшенно швидко. Але ця буря жахливих звуків тривала недовго. Почулися тріскотливі удари — розриви ручних гранат, наче давили горіхи. Іван Ілліч схопився, забігав вздовж стіни. Невже відіб’ють? І нарешті залунало хрипко-пронизливе ревіння, вищання, тупіт. Одразу вщухли постріли, В довгу секунду тиші було чути тільки удари в м’яке, залізний брязкіт. Потім злякано закричали голоси: «Здаємось, рус, рус!..»

Віддерши в дверях тріску, Іван Ілліч побачив, як біжать постаті, — вони закривали голови руками. З правого боку на них налетіли величезні тіні вершників, врізались у юрбу, закрутились. Троє піших повернули до сарая. Слідом за ними рвонувся вершник, з башликом, що підлітав за спиною. Кінь, — величезний звір, — хропучи, важко звівся дибки. Вершник, як п’яний, вимахував шаблею, рот його був широко роззявлений. І коли кінь опустив перед, він із свистом ударив шаблею, і лезо, врізавшись, зламалось.

— Випустіть мене! — не своїм голосом закричав Телєгін, стукаючи в двері. Вершник спинив коня:

— Хто кричить?

— Полонений. Російський офіцер.

— Зараз. — Вершник відкинув ефес шаблі, нахилився і відсунув засув. Іван Ілліч вийшов, і той, хто випустив його, офіцер «дикої» дивізії, сказав насмішкувато:

— Оце так зустріч!

Іван Ілліч придивився:

— Не впізнаю.

— Та Сапожков, Сергій Сергійович. — І він зареготав різким сміхом. — Не сподівався?.. От, чорти б його взяли, от війна!

Останню годину до Москви поїзд з протяжним свистом ішов повз спорожнілі дачі; білий дим його плутався в осінньому листі, в прозоро-жовтому березняку, в пурпуровій осичині, звідки пахло грибами. Іноді до самої колії звисала багряна лапата гілка клена.