Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Він обережно стиснув її руку. Даша стала дивитись йому в очі, вдивлялась уважно, на щоки її набіг легкий рум’янець, вона визволила руку:

— Чому ви не курите? Я вам принесу сірники.

Вона швидко вийшла і зараз же повернулась з коробкою сірників, спинилась перед Іваном Іллічем і почала чиркати сірники, тримаючи їх за самий кінчик, вони ламались, — ну й сірники наша Ліза купує! — нарешті сірник загорівся. Даша обережно піднесла до цигарки Івана Ілліча вогник, що освітлив її підборіддя. Телєгін закурив, мружачись. Він не знав, що можна зазнати такого щастя, закурюючи цигарку.

Катя весь цей час мовчки стежила за Дашею і Телєгіним. Вона була рада, дуже рада за Дашу, і все ж їй було дуже сумно. З пам’яті не виходив не забутий, як вона сподівалась, зовсім не забутий Вадим Петрович Рощин: він так само сидів з ними за столом, і так само одного разу вона принесла йому сірники і сама запалила, не зламавши жодного.

Опівночі Телєгін пішов. Даша, обнявши, міцно поцілувала сестру і зачинилась у своїй кімнаті. Лежачи в постелі, закинувши руки за голову, вона думала, що от виринула, нарешті, з сумовитого лихого часу, навколо ще дико, й порожньо, і страшнувато, але все — синє, але це щастя.

На п’ятий день після свого приїзду Іван Ілліч одержав з Петрограда казенний пакет з призначенням негайно з’явитися на Балтійський завод.

Радість з цього приводу, решта дня, проведена з Дашею в біганині по місту, поквапливе прощання на Миколаївському вокзалі, потім купе другого класу з сухим теплом і цокаючим опаленням, і несподівано знайдений у кишені пакетик, перев’язаний стрічкою, і в ньому двоє яблук, шоколад і пиріжки, — все це було як уві сні. Іван Ілліч розстебнув гудзики на комірі сукняної сорочки, витягнув ноги і, не маючи сили зігнати з обличчя дурнячу посмішку, дивився на сусіда навпроти — невідомого строгого дідка в окулярах.

— З Москви зволите їхати? — спитав дідок.

— Так, з Москви. — Боже, яке це було чудесне, любовне слово — Москва!.. Провулки, залляті осіннім сонцем, сухе листя під ногами, легка, тоненька Даша, що йшла по цьому листю, її розумний, ясний голос, — слів він не пам’ятав ніяких, — і постійний запах теплих квітів, коли він нахилявся до неї або цілував її руку.

— Содом, содомське місто, — сказав дідок. — Три дні прожив у Москві… Надивився… — Він розставив ноги, взуті в чоботи й високі калоші, і плюнув. — На вулиці вийдеш: люди — туди-сюди, туди-сюди… Вночі — світло, гомін, вивіски, вертиться, крутиться… Народ плавом пливе… Безглуздя!!! Еге ж, це Москва… Звідси земля постала… А бачу я, що бісівська, безглузда біганина. Ви, молодий чоловіче, в боях бували, поранені?.. Це я зразу бачу… Скажіть мені, старому, — невже за цю суєту окаянну у нас там кров ллється? Де вітчизна? Де віра? Де цар? Вкажіть мені. Я по нитки оце в Петроград їду… Та хай би вони запалися, ці нитки!.. Тьху!.. З чим я в Тюмень повернусь, що привезу — нитки?.. Ні, я не нитки привезу, а приїду, скажу: люди, пропали ми всі, — ось що я привезу… Згадаєте моє слово, молодий чоловіче, — поплатимось, за все поплатимось… За це безглуздя відповідати доведеться… — Дідок, спираючись на коліна, встав і опустив шторку на вікні, за яким у темряві летіли паровозні іскри вогненними лініями. — Бога забули, і бог нас забув… Ось що я вам скажу… Буде розплата, ой, буде розплата жорстока…

— Що ж ви думаєте: німці нас, чи що, завоюють? — спитав Іван Ілліч.

— Хто їх знає. Кого господь пошле на кару — від того й муку приймемо… У мене, скажімо, в крамниці прикажчики почали бешкетувати… Потерплю, потерплю, та й одному — по потилиці, другого — стусаном, третього — за поріг… А Росія — не моя крамничка, он яке господарство. Господь милосердний, та коли люди до нього дорогу забули — треба дорогу розчистити чи, може, ні, га? Ось про що я кажу… Бог від людей одійшов… Страшніше за це бути нічого не може…

Дідок склав руки на животі, заплющив очі і, строго поблискуючи окулярами, погойдувався в кутку сірої койки. Іван Ілліч вийшов з купе і став у проході коло вікна, майже торкаючись шибки лицем.

Крізь щілину проникало свіже, гостре повітря. За вікном, у темряві, летіли, перехрещувались, припадали до землі вогненні лінії. Проносилась іноді сіра хмара диму. Постукували слухняно колеса вагонів. Ось завив протяжно паровоз, завертаючи, освітив вогнем з топки чорні конуси ялин, — вони виступили з темряви і зникли. Простукала стрілка, м’яко гойднувся вагон, мигнув зелений щиток ліхтаря, і знову вогненним дощем промчали вздовж вікна довгі лінії.

Дивлячись на них, Іван Ілліч з раптовою потрясаючою радістю відчув на всю силу все, що сталося з ним за ці п’ять днів. Якби він міг розказати кому-небудь це своє почуття, — його б вважали божевільним. Але для нього не було в цьому нічого ні дивного, ні безумного: все надзвичайно ясно.

Він відчував: у нічній темряві живуть, мучаться, вмирають мільйони мільйонів людей. Але вони живі лише умовно, і все, що відбувається на землі, — умовне, майже уявне. Настільки майже уявне, що, коли б він, Іван Ілліч, зробив ще одне зусилля, все змінилося б, стало б іншим. І от серед цього уявного існує жива серцевина: це його, Івана Ілліча, постать, що нахилилася до вікна. Це — улюблена істота. Вона вийшла з світу тіней і в огненному дощі мчить над темним світом.

Це незвичайне почуття любові до себе тривало кілька секунд. Він зайшов у купе, виліз на верхню койку, подивився, роздягаючись, на свої великі руки і перший раз в житті подумав, що вони гарні. Він закинув їх за голову, заплющив очі і зараз же побачив Дашу. Вона схвильовано, закохано дивилась йому в очі. (Це було сьогодні, в їдальні. Даша загортала пиріжки. Іван