Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Час від часу Телєгін сходив униз на шосе подивитись на верстові стовпи. В одному місці, де мав бути військовий пост, зробили великий обхід, перелізли через кілька ярів, у темряві наражались на повалені дерева, на гірські струмки, — промокли й обдерлись. Ішли цілу ніч. Один раз перед ранком залунав шум автомобіля, — тоді вони лягли в канаву, автомобіль проїхав недалеко, було навіть чути голоси.

Вранці втікачі вибрали місце для відпочинку в глухій лісовій балці, коло струмка. Попоїли, випорожнили до половини пляшку з коньяком, і Жуков попросив побрити його знайденою в автомобілі іржавою бритвою. Коли були зняті борода й вуса, у нього несподівано виявилось дитяче підборіддя і припухлі великі губи. Телєгін і Мельшин довго реготали, показуючи на нього пальцями. Жуков був у захваті, щось мимрив і ляпав губами, — він просто був п’яний. Його прикрили листям і звеліли спати.

Після цього Телєгін і Мельшин, розіклавши на траві карту, зрисували кожен для себе маленький топографічний знімок. Завтра вирішено було розділитися: Мельшин з Жуковим підуть на Румунію, Телєгін зверне на Галичину. Велику карту закопали в землю. Нагребли листя, зарилися в нього і зараз же поснули.

Високо на краю шосе над балкою стояв чоловік, спершись на гвинтівку, — вартовий, що охороняв міст. Навколо, біля ніг його, в лісовій пустелі, було тихо, лише важкий тетерук пролітав через галявину, зачіплюючи крильми об ялини, та десь одноманітно падала вода. Вартовий постояв і відійшов, взявши напоготів гвинтівку.

Коли Іван Ілліч розплющив очі, була ніч; між чорним нерухомим гіллям світились ясні зірки. Він почав пригадувати вчорашній день, але відчуття душевного напруження на суді і під час втечі було таке болюче, що він одігнав від себе ці думки.

— Ви не спите, Іване Іллічу? — спитав тихий голос Мельшина.

— Ні, давно не сплю. Вставайте, будіть Жукова.

Через годину Іван Ілліч ішов сам-один вздовж дороги, що біліла в темряві.

На десяту добу Телєгін досяг прифронтової смуги. Весь цей час він ішов тільки ночами, а як починало розвиднятись, звертав у ліс, коли ж довелося спуститися на рівнину, вибирав для нічлігу місце якнайдалі від житла. Живився сирими овочами, крадучи їх на городах.

Ніч була дощова й холодна. Іван Ілліч пробирався по соші між санітарними хурами, що йшли на захід, повними поранених, між возами з домашнім добром, юрбами жінок і стариків, що несли на руках дітей, клунки і посуд.

Назустріч, на схід, рухались військові обози і військові частини. Було дивно подумати, що минув чотирнадцятий і пятнадцятий і кінчається шістнадцятий рік, а по розбитих дорогах так само риплять обози, плентаються в покірному розпачі жителі зі спалених сіл. Але тепер величезні військові коні — ледве волочать ноги, солдати — обдерлись і стали дрібніші, юрби бездомних людей — мовчазні і байдужі. А там, на сході, звідки різкий вітер жене низькі хмари, і досі ще вбивають люди людей і не можуть знищити одні одних.

На грузькій низині, на мосту через збутнілу річку, ворушилося в темряві величезне стовпище людей і возів. Гуркотіли колеса, ляскали батоги, лунали вигуки команд, рухалась безліч ліхтарів, і світло їх падало на каламутну воду, що крутилася між палями.

Сковзаючи по схилу соші, Іван Ілліч добрався до мосту. По ньому проходив військовий обоз. Перш ніж розвидниться, нічого було й думати пробратися на той бік.

В’їжджаючи на міст, коні присідали в голоблях, чіплялися копитами за розмоклі дошки, ледве витягаючи вози. Скраю, коло в’їзду, стояв вершник у розмаяному вітром плащі, тримав ліхтар і кричав хрипко. До нього підійшов старик, скинув картузика, — щось, видно, просив. Вершник, замість відповіді, вдарив його в обличчя залізним ліхтарем, і старик упав під колеса.

Далекий кінець мосту потопав у темряві, але плями вогнів створювали враження, що там — тисячі втікачів. Обоз повільно йшов і йшов. Іван Ілліч стояв, притиснений до воза, — на ньому в напнутій ковдрі сиділа худа жінка з навислим на очі волоссям. Одною рукою вона обхопила клітку з птицею, в другій тримала віжки. Раптом обоз зупинився. Жінка з жахом обернулась. По той бік мосту наростав гомін голосів, швидше рухались ліхтарі. Щось трапилось. Дико, по-звіриному, завищав кінь. Чийсь протяжний голос крикнув по-польськи: «Рятуйтесь!» І зараз же залп з гвинтівок рвонув повітря. Шарахнули коні, затріщали вози, завили, заверещали жіночі, дитячі голоси.

Праворуч, здалека, мигнули рідкі іскорки, пролунали постріли на відповідь. Лван Ілліч виліз на колесо, придивляючись. Серце калатало, як молоток. Стріляли, здавалось, звідусюди, по всій річці. Жінка з кліткою полізла з воза, зачепилась спідницею і впала. «Ой! рятуйте!» — басом закричала вона. Клітка з птицею покотилась під укіс.

З криками і тріском обоз знову рушив через міст риссю. «Стій, стій!» — почулися зараз же несамовиті голоси. Іван Ілліч побачив, як великий віз нахилився до краю мосту, перекинувся через поручні і звалився в річку. Тоді він зіскочив з колеса, перестрибуючи через покинені клунки, догнав обоз і впав ниць на віз, що їхав останнім. Зараз же в голову йому вдарив солодкий запах печеного хліба. Іван Ілліч просунув руку під брезент, відламав від хлібини окраєць і, задихаючись від пожадливості, почав їсти.

У метушні, серед пострілів, обоз перейшов, нарешті, на той бік мосту. Іван Ілліч зіскочив з воза, пробрався поміж екіпажами втікачів на поле і пішов вздовж дороги. З уривчастих фраз, вловлених з темряви, він зрозумів, що стрільба була по ворожому, тобто російському, роз’їздові. Отже, лінія фронту десь верст за десять, не далі, від цих місць.

Кілька разів Іван Ілліч спинявся — перевести дух. Іти було трудно проти вітру й дощу. Ноги ломило в колінах, обличчя пашіло, очі почервоніли і припухли. Нарешті він сів на горбок канави й опустив голову в руки. За шию текли холодні