Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

На вхідних дверях стояв середній на зріст літній чоловік, виставивши вперед плече, засунувши руки в кишені сукняної чумарки. Вузьке обличчя його з чорною висячою бородою весело усміхалось двома глибокими звичними зморшками, і поперед усього обличчя горіли сірим світлом уважні, розумні, пронизливі очі. Так тривало з хвилину. З темряви дверей до нього наблизилось друге обличчя, чиновника, з тривожною усмішкою, і прошепотіло щось на вухо. Чоловік нехотя зморщив великого носа:

— Знов ти з своїми дурощами… Ах, набрид! — Він ще веселіше оглянув гостей у підвалі, мотнув бородою і сказав голосно, протяжним голосом: — Ну, прощавайте, дружки веселі.

І зараз же зник. Грюкнули двері. Весь підвал загув. Струков вп’явся нігтями в руку Івана Ілліча.

— Бачив? Бачив? — промовив він задихаючись. — Це Распутін,

О четвертій годині ранку Іван Ілліч ішов пішки з заводу. Була морозна груднева ніч. Візника не траплялось, тепер їх трудно було діставати навіть у центрі міста в таку годину. Телєгін швидко йшов посеред безлюдної вулиці, дихаючи парою у піднятий комір.

У світлі рідких ліхтарів усе повітря було пронизане падаючими морозними голками. Гучно хрускотів сніг під ногами. Попереду, на жовтому і плоскому фасаді будинку, мерехтіли червонуваті відблиски. Звернувши за ріг, Телєгін побачив полум’я вогнища в гратчастій жаровні і круг неї закутані, у хмарах пари, обмерзлі постаті. Далі на тротуарі стояли, виструнчившись у лінію, непорушно чоловік сто — жінки, старики й підлітки: черга біля продовольчої крамниці. Збоку притупував валянками, ляпав рукавицями нічний сторож.

Іван Ілліч ішов вздовж черги, дивлячись на прихилені до стіни, закутані в хустки, в ковдри, скорчені постаті.

— Вчора на Виборзькій три крамниці рознесли вщент, — сказав один голос.

— Тільки й залишається.

— Я вчора хотіла взяти гасу півфунта, — ні, кажуть, гасу більше зовсім не буде, а Дементьєвих куховарка зразу ж після цього приходить і при мені п’ять фунтів узяла за вільну ціну.

— Почому?

— По два з половиною за фунт, дівчино.

— Цебто за гас?

— Так воно не минеться цьому крамареві, пригадаємо, настане час.

— Сестра моя розказувала: на Охті теж отак крамаря за такі діла взяли та в діжку з розсолом головою засунули, — утопився він, любоньки, а так же просився пустити.

— Мало мучили, їх гірше треба мучити.

— А поки що — нам мерзнути.

— А він у цей час чаєм наливається.

— Хто це чаєм наливається? — спитав хрипкий голос.

— Та всі вони чаєм наливаються. Моя генеральша встане о дванадцятій годині і до самої ночі жере, — як її, ідола, не розірве.

— А ти мерзни, сухоти наживай.

— Це ви цілком правильно говорите, я вже кашляю.

— А моя баришня, любоньки мої, — кокотка. Я повернуся з ринку, а у неї — повна їдальня гостей, і всі вони п’яні. Зараз давай їм яєчню, хліба чорного, горілки, — словом, що простіше.

— Англійські гроші пропивають, — промовив чийсь голос упевнено.

— Що ви, справді, кажете?

— Все продано, — правду вам кажу, — вірте: ви тут стоїте, нічого не знаєте, а вас усіх продали на п’ятдесят років наперед. І армія вся продана.

— Господи!

Знову чийсь застуджений голос спитав:

— Пане сторож, агов, пане сторож!

— Що трапилось?

— Сіль видавати будуть сьогодні?

— Мабуть, що солі видавати не будуть.

— Ох, прокляті!

— П’ятий день солі нема.

— Кров народну п’ють, сволочі.

— Годі вам, жінки, галасувати — горло застудите, — і сказав сторож густим басом.

Телєгін поминув чергу. Затих злий гомін голосів, і знову рівні вулиці були безлюдні, тонули в морозній імлі.

Іван Ілліч дійшов до набережної, звернув на міст і, коли вітер рвонув поли його пальта, згадав, що треба б знайти все-таки візника, але зараз же забув про це. Далеко на тім березі, ледве помітні, мерехтіли цяточки ліхтарів. Лінія тьмяних вогників пішого переходу тягнулась навскоси через лід. По всій темній широкій пустелі Неви летів холодний вітер, дзвенів снігом, жалібно посвистував у трамвайних проводах, у прорізі чавунних поручнів мосту.

Іван Ілліч спинявся, дивився в цю похмуру темряву і знову йшов, думаючи; як часто він думав тепер все про одне й те саме: про Дашу, про себе, про ту хвилину в вагоні, коли він, як вогнем, був охоплений щастям.

Кругом усе було неясне, невиразне, суперечне, вороже цьому щастю. Щоразу доводилось робити зусилля, щоб спокійно сказати: я живий, щасливий, моє життя буде світле і прекрасне. Тоді, коло вікна серед іскор, що летіли повз вагон, сказати це було легко, — зараз потрібне було величезне зусилля, щоб відділити себе від тих напівзастиглих постатей у чергах, від грудневого вітру, що виє смертною тугою, від загального занепаду, нависаючої загибелі.

Іван Ілліч був певний одного: любов його до Даші, Дашина чарівність і радісне відчуття самого себе, коли він стояв тоді коло вагонного вікна, любимий Данією, — в цьому було добро. Затишний, старий, може надто тісний, але чудовий храм життя здригнувся і затріщав від ударів війни, захиталися колони, на всю широчінь тріснув купол, посипалось старе каміння, і от, серед летючого пороху і гуркоту храму, що валився, двоє людей, Іван Ілліч і Даша, в радісній нестямі любові, наперекір усьому, захотіли бути щасливими.