Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Пішла писать губернія! — промовив позад Івана Ілліча той самий чиновник з жовтим забрезклим обличчям. І зараз же кілька голосів безладно затягнуло:
Ви жертвою впали в нерівній борні…
По дорозі до Невського Іван Ілліч бачив ті самі здивовані погляди, стурбовані обличчя. Всюди, як маленькі водовороти, навколо вісників новин збирались жадібні слухачі. У під’їздах стояли гладкі швейцари, висувала носа покоївка, оглядаючи вулицю. Якийсь пан з портфелем, з пещеною бородою, в розстебнутій тхорячій шубі питав у двірника:
— Скажіть, голубе, що там за юрба? Що там, власне, діється?
— Хліба вимагають, бунтують, пане.
— Ага!
На перехресті стояла бліда дама, тримаючи на руці склерозну собачку з одвислим тремтячим задом; у всіх, що проходили повз неї, дама питала:
— Що там за юрба?.. Чого вони хочуть?
— Резолюцією пахне, добродійко, — проходячи, вже весело вигукнув пан у тхорячій шубі.
Вздовж тротуару, жваво вимахуючи полами кожушка, ішов робітник; нездорове обличчя його сіпалось.
— Товариші, — раптом, обернувшись, крикнув він надірваним плачучим голосом, — довго будуть кров нашу пити?..
Ось товстощокий офіцер-хлопчак спинив візника і, тримаючись за його пояс, дивився на схвильовані купки народу, немов на затемнення сонця.
— Подивись, подивись! — проридав, проходячи повз нього, робітник.
Юрба більшала, займала тепер усю вулицю, тривожно гуділа й рушила до мосту. У трьох місцях викинули білі прапорці. Прохожі, як тріски по дорозі, втягалися цим потоком. Іван Ілліч перейшов разом з юрбою міст. По туманному, засніженому й рябому від слідів Марсовому полю проскакало кілька вершників. Побачивши юрбу, вони повернули коней і повільно наблизились. Один з них, рум’яний полковник з роздвоєною борідкою, сміючись, взяв під козирок. В юрбі важко й сумно заспівали. З імли Літнього саду, з темного голого гілля злетіли настовбурчені ворони, які злякали колись убивців імператора Павла.
Іван Ілліч ішов попереду; горло його було стиснене спазмою. Він прокашлювався, але знов і знов піднімалось у ньому хвилювання. Дійшовши до Інженерного замку, він звернув ліворуч і пішов по Литейному.
На Литейний проспект з Виборзької сторони вливалась друга юрба, що далеко розтягнулась по мосту. Там, де вона проходила, усі ворота були повні цікавих, в усіх вікнах — збуджені обличчя.
Іван Ілліч спинився коло воріт поруч із старим чиновником, у якого тряслись собачі щоки. Праворуч, вдалині, впоперек вулиці, стояв цеп солдатів, нерухомо, спираючись на гвинтівки.
Юрба підходила, хід її уповільнювався. В глибину полетіли злякані голоси:
— Стійте, стійте!..
І зараз же знялось виття тисячі високих жіночих голосів:
— Хліба, хліба, хліба!..
— Не можна дозволяти, — промовив чиновник і суворо поверх окулярів глянув на Івана Ілліча. В цей час з воріт вийшли двоє рослих двірників і плечима налягли на цікавих: Чиновник затряс щоками, якась баришня в пенсне вигукнула: «Не смій, дурень!» Але ворота зачинили. По всій вулиці почали зачиняти під’їзди й ворота.
— Не треба, не треба! — лунали злякані голоси.
Виюча юрба насувалась. Поперед неї вискочив юнак з червонощоким схвильованим обличчям, у крислатому капелюсі.
— Прапор наперед! Прапор наперед! — залунали голоси.
В той же час перед цепом солдатів з’явився рослий, з тонким станом офіцер у заломленій папасі. Придержуючи коло стегна кобуру, він кричав, і можна було розібрати: «Дано наказ стріляти… Не хочу кровопролиття… Розійдіться!..»
— Хліба, хліба, хліба! — дико завили голоси;.. І юрба рухалась на солдатів… Повз Івана Ілліча почали протовплюватись люди з ошалілими очима… — Хліба!.. Геть!.. Сволочі!.. — Один упав і, задираючи зморщене обличчя, вигукнув нестямно: — Ненавиджу… ненавиджу!..
Раптом наче рвонули коленкор вздовж вулиці. Зразу все стихло. Якийсь гімназист обхопив кашкет і пірнув у натовп… Чиновник підняв вузлувату руку, щоб перехреститись. Залп даний був у повітря, другого залпу не було, але юрба відступила, частково розійшлася, частина ж з прапором рушила до Знаменського майдану. На жовтому снігу вулиці залишились шапки й калоші. Вийшовши на Невський, Іван Ілліч знову почув гомін безлічі голосів. Це рухалась третя юрба, що перейшла Неву з Васильєвського острова. Тротуари були повні гарно вбраних жінок, військових, студентів, невідомих іноземного вигляду. Стовпом стояв англійський офіцер з рожево-дитячим обличчям. До шибок магазинних дверей липли напудрені, з чорними бантами продавщиці. А посеред вулиці, гублячись у туманній її широчині, йшла люта юрба робітниць і робітників, завиваючи:
— Хліба, хліба, хліба!..
З боку тротуару візник, боком навалившись на передок саней, весело говорив почервонілій зляканій барині:
— Куди ж я, самі подумайте, поїду, — і мухи тут не пропускають.
— Їдь, дурень, не смій зі мною розмовляти!..
Ні, тепер я вже не дурень… Злізайте з саней…
Прохожі на тротуарі штовхались, просували голови, слухали, питали схвильовано:
— Сто чоловік убито на Литейному?..
— Брешуть… Жінку вагітну застрелили і старика…
— Господи, а старика ж за що?
— Протопопов усім порядкує. А він, знаєте, божевільний…
— Панове, новина… Неймовірно! Загальний страйк!
— Як і вода, й електрика?
— От дав би бог, нарешті…
— Молодці робітники!
— Не радійте, — задавлять…
— Дивіться, коли б вас раніше не задавили, з вашим виразом обличчя…
