Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

З юрби колпінських полетіли уламки криги й каміння в полковника і в кінних городових. Тонконогі золотисті коні дужче затанцювали. Негучно заляскали револьверні постріли, з’явились димки біля підніжжя пам’ятника, — це городові стріляли в колпінських. І зараз же в строю козаків, за десять кроків від Івана Ілліча, стала дибки рижа горбоноса донська кобила; козак, нахилившись до шиї, штовхнув її, за кілька скоків долетів він до жандармського полковника, і на ходу, вихопивши шаблю, навідліг свиснув нею, і знову підняв кобилу дибки. Усім строєм рушили до місця вбивства козаки. Юрби людей, прорвавши застави, розлились по майдану… Де-не-де ляскали постріли і були заглушені загальним криком:

— Урра… урра-а…

— Телєгін, ти що тут робиш?

— Я неодмінно повинен сьогодні виїхати. Товарним поїздом, на паровозі, — однаково…

— Плюнь, зараз не можна виїжджати… Голубчику, — революція ж… — Антошка Арнольдов, небритий, облізлий, з червоними повіками вирячених очей, вп’явся пальцями Івану Іллічу в полу пальта. — Бачив, як жандармові голову змахнули?.. Як футбольний м’яч покотилась, — красота!.. Ти, дурню, не розумієш, — революція! — Антошка бурмотів, наче з гарячки. Стояли вони, притиснені юрбою, в проході вокзалу. — Вранці Литовський і Волинський полки відмовились стріляти… Рота Павловського полку із зброєю вийшла на вулицю… В місті розгардіяш, ніхто нічого не розуміє… На Невському солдати, як мухи, сновигають, бояться йти в казарми…

Даша й Катя в шубах і в пухових хустках, накинутих на голову, швидко йшли ледве освітленою Малою Нікітською. Хрустіли під ногами тонкі плівки льоду. На захололому зеленому небі піднімався дворогий ясний місяць. Де-не-де гавкали за ворітьми собаки. Даша, сміючись у вологий пушок хустки, слухала, як хрустять крижинки.

— Катю, якби видумати такий інструмент і приставити сюди, — Даша поклала руку на груди, — можна б записувати незвичайні речі… — Даша тихо заспівала. Катя взяла її під руку.

— Ну, ходім, ходім!

Через кілька кроків Даша знову спинилась.

— Катю, а ти віриш, що — революція?

Вдалині колола очі електрична лампочка над під’їздом Юридичного клубу, де сьогодні, о пів на десяту ввечері, під впливом божевільних чуток з Петрограда, були влаштовані кадетською фракцією публічні збори для обміну враженнями і для того, щоб знайти загальну формулу дії в ці тривожні дні.

Сестри вбігли сходами на другий поверх і, не скидаючи шуб, тільки відкинувши хустки, увійшли в зал, повний людей, що напружено слухали рум’яного, бородатого, гладкого пана з приємними рухами великих рук.

— … Події наростають з запаморочливою швидкістю, — говорив він красивим баритоном. — В Петрограді вчора вся влада перейшла до генерала Хабалова, який розклеїв по місту таку афішу: «Останніми днями в Петрограді сталися заворушення, які супроводились насильством і замахом на життя військових і поліцейських чинів. Забороняю скупчуватись на вулицях. Попереджаю населення Петрограда, що мною підтверджено у військах вживання зброї, не спиняючись ні перед чим для запровадження порядку в столиці…»

— Кати! — прогудів чийсь семінарський бас з глибини залу.

— … Це оголошення, як і слід було сподіватись, переповнило чашу терпіння. Двадцять п’ять тисяч солдатів усіх родів зброї петроградського гарнізону перейшли на бік повсталих… — Він не встиг договорити, — зал тріснув від оплесків. Кілька чоловік вискочило на стільці і кричало щось, вимахуючи руками, ніби протикаючи наскрізь старий порядок. Оратор з широкою усмішкою дивився на бунтуючий зал, — потім підняв руку і продовжував: — Тільки що одержано надзвичайно важливу телефонограму. — Він вийняв з кишені картатого піджака і розгорнув аркушик паперу. — Сьогодні головою Державної думи, Родзянком, послана государеві телеграма по прямому проводу: «Становище серйозне. В столиці анархія. Уряд паралізований. Транспорт, продовольство і паливо цілком розладнані. На вулиці відбувається безладна стрілянина. Частково війська стріляють одне в одного. Необхідно негайно доручити особі, яка користується довір’ям країни, створити новий уряд. Гаятись не можна. Всяке загаяння — до смерті подібне. Молю бога, щоб у цю годину відповідальність не впала на вінценосця».

Рум’яний пан опустив аркушик і блискучими очима оглянув зал. Такого захоплюючого спектаклю не пам’ятали москвичі.

— Ми стоїмо, панове, на грані величезної події в нашій історії, яка от-от має здійснитись, — продовжував він оксамитним, рокочучим голосом. — Може, в цю хвилину там, — він простягнув руку, як на статуї Дантона, — там уже здійснилось сподівання стількох поколінь, і скорботні тіні декабристів відомщені…

— О господи! — не витримавши, ахнув жіночий голос.

— Може, завтра вся Росія зіллється в одному світлому братерському хорі — свобода!..

— Ура!.. Свобода!.. — закричали голоси.

Пан сів на стілець і провів зворотним боком долоні по лобі своєму. З ріжка стола підвівся високий чоловік з солом’яним довгим волоссям, з вузьким обличчям, з рудою мертвою бородою. Не дивлячись ні на кого, він почав говорити насмішкуватим голосом:

— Тільки що я чув, — якісь товариші кричали: ура, свобода. Правильно. Що може бути краще: заарештувати у Могильові Миколу Другого, віддати до суду міністрів, штовханами прогнати губернаторів, городових… Розгорнути червоний прапор революції. Початок правильний… За наявними відомостями — революційний процес почався правильно, енергійно. Як видно з усього, на цей раз не зірветься. Але от тільки що передо мною дуже гарно говорив один пан. Він сказав, — чи мені вчулося, — він висловлював цілковите задоволення з того, що має здійснитись революція, і мав на увазі в найближчому майбутньому злитися з усією Росією в єдиному братерському хорі…

Чоловік з солом’яним волоссям витягнув носову хустку і притулив її до рота, начебто для того, щоб приховати посмішку. Але вилиці його взялися плямами, він закашлявся, піднявши кістляві плечі. Позад Даші, що сиділа на одному стільці з сестрою, хтось запитав:

— Хто це говорить?

— Товариш Кузьма, — відповіли швидким шепотом, — в 1905 році був у Раді робітничих депутатів. Недавно повернувся з заслання.

— Я б не поспішав захоплюватись на місці