Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Церковця і дворик були в тіні, під липами. Десь далеко грюкнули двері, і через дворик пішов, порипуючи валянками, низенький чоловік у довгому, до землі, пальті, у капелюсі грибом. Було чути, як він задзвенів ключами і став не кваплячись підніматись на дзвіницю.

— Паламар дзвонити пішов, — прошепотіла Даша і підвела голову. На золоті невеликого купола дзвіниці лежав відблиск заходу.

«Бумм» — ударив дзвін, який триста років скликав жителів до спокою душі перед сном. Миттю в пам’яті Івана Ілліча постала капличка і на порозі її жінка в білій свитці, що мовчки плакала, з мертвою дитиною на колінах. Іван Ілліч міцно притиснув ліктем Дашину руку. Даша глянула на нього, немов питаючи: що?

— Ти хочеш? — спитала вона швидким шепотом. — Ходімо…

Іван Ілліч широко усміхнувся. Даша нахмурилась, потупала черевиками.

— Нічого нема смішного, — коли йдеш під руку з людиною, яку любиш більш за все на світі, і бачиш світло в вікні, — зайти й повінчатися… — Даша знову взяла Івана Ілліча під руку. — Ти мене розумієш?

— Громадяни, солдати віднині вільної російської армії, мені припала незвичайна честь поздоровити вас із світлим святом: кайдани рабства розбиті. За три дні, без єдиної краплі крові, російський народ здійснив найвеличнішу в історії революцію. Коронований цар Микола зрікся престолу, царські міністри заарештовані, Михайло, наслідник престолу, сам відхилив від себе непосильний вінець. Нині вся повнота влади передана народові. На чолі держави став Тимчасовий уряд, для того щоб у якнайшвидший строк провести вибори у Всеросійські установчі збори на підставі прямого, загального, рівного і таємного голосування… Віднині — хай живе Російська революція, хай живуть Установчі збори, хай живе Тимчасовий уряд!..

— Урра-а-а-а! — протяжно заревла тисячоголоса юрба солдатів. Микола Іванович Смоковников вийняв з кишені замшевого френча велику захисного кольору хустину і витер шию, обличчя і бороду. Говорив він, стоячи на збитій з дощок трибуні, куди треба було вилазити по щаблях. За його спиною стояв командир батальйону Тетькін, недавно підвищений у підполковники, — обвітрене, з короткою борідкою, з м’ясистим носом обличчя його зображувало напружену увагу. Коли залунало «ура», він заклопотано підніс долоню ребром до козирка. Перед трибуною на рівному полі з чорними проталинами і брудними плямами снігу стояли солдати, тисяч зо дві чоловік, без зброї, в залізних шапках, у розперезаних, пом’ятих шинелях, і слухали, пороззявлявши роти, дивні слова, що їх говорив їм червоний, як індик, пан. Вдалині, в сіренькій імлі, стирчали обгорілі комини села. За ним починались німецькі позиції. Кілька кострубатих ворон летіло через це сумне поле.

— Солдати! — простягнувши перед собою руку з роз- чепіреними пальцями,' продовжував Микола Іванович, і шия його налилася кров’ю. — Ще вчора ви були нижніми чинами, безсловесною чередою, яку царська ставка гнала на забій. Вас не питали, за що ви повинні вмирати… Вас сікли за провини і розстрілювали без суду. (Підполковник Тетькін кашлянув, переступив з ноги на ногу, але промовчав і знову нагнув голову, уважно слухаючи). Я, призначений Тимчасовим урядом комісар армій Західного фронту, оголошую вам, — Микола Іванович стиснув пальці, ніби беручи повіддя, — віднині немає більше нижніх чинів. Назва скасовується. Віднині ви, солдати, рівноправні громадяни держави Російської: різниці більше немає між солдатами і командуючим армією. Назви — ваше благородіє, ваше високоблагородіє, ваше превосходительство — скасовуються. Віднині ви говорите: «здрастуйте, пане генерал», або «ні, пане генерал», «так, пане генерал». Принизливі відповіді: «точно так» і «нікак нєт» — скасовуються. Віддача честі солдатом якому б не було офіцерському чинові — скасовується назавжди. Ви можете здоровкатися за руку з генералом, якщо захочете…

— Го-го-го, — весело прокотилось по юрбі солдатів. Усміхнувся і Тетькін, кліпаючи злякано.

— І нарешті найголовніше: солдати, досі війну провадив царський уряд, тепер її провадить народ — ви. Тому Тимчасовий уряд пропонує вам створити в усіх арміях солдатські комітети — ротні, батальйонні, полкові і так далі, аж до армійських. Посилайте в комітети товаришів, яким ви довіряєте!.. Віднині солдатський палець гулятиме по військовій карті поруч з олівцем главковерха. Солдати, я поздоровляю вас з найголовнішим завоюванням революції!..

Криками «ура-а-а-а» знову зашуміло все поле. Тетькін стояв виструнчившись, тримаючи під козирок. Обличчя у нього стало сіре. З юрби почали кричати:

— А скоро замирюватися з німцем будемо?

— Мила скільки видаватимуть на людину?

— Я про відпустки. Як там сказано?

— Пане комісар, як же у нас тепер — короля, чи що, будуть обирати? Воювати ж хто буде?

Щоб краще відповісти на запитання, Микола Іванович зліз з трибуни, і його зараз же обступили збуджені солдати. Підполковник Тетькін, спершись ліктем на бильце трибуни, дивився, як у гущі залізних шапок рухалась, крутячись і віддаляючись, непокрита стрижена голова і гладка потилиця військового комісара. Один з солдатів, рудуватий, радісно-злий, в шинелі наопашки (Тетькін добре знав його, — з телефонної роти), схопив Миколу Івановича за пасок френча і, бігаючи навколо очима, почав питати:

— Пане військовий комісар, ви нам солодко говорили, ми всі солодко слухали… Тепер ви на моє запитання дайте відповідь.

Солдати радісно загомоніли і стовпились тісніше. Підполковник Тетькін нахмурився і стурбовано поліз з трибуни.

— Я вас запитаю, — говорив солдат, майже торкаючись чорним нігтем носа Миколи Івановича. — Одержав я з села листа, здохла у мене вдома корівка, сам я безкінний, і хазяйка моя з дітьми пішла з торбами просити у людей хліба… Значить, тепер маєте ви право мене розстрілювати за дезертирство, я вас питаю?

— Якщо особистий добробут вам дорожчий за свободу, — зраджуйте її, зраджуйте її, як Іуда, і Росія вам кине в очі: ви негідні бути солдатом революційної армії… Ідіть додому! — різко крикнув Микола Іванович.

— Та ви на мене не кричіть!

— Ти хто такий на нас кричати!..

— Солдати, — Микола Іванович підвівся навшпиньки, — тут сталося