Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Приїхавши, Даша зараз же взялась розкладати речі, заглядати в усі закутки, витирати пил, захоплюватись квартирою і вирішила все переставити по-іншому. Зробити це треба було негайно. Знизу покликали швейцара, який разом з Іваном Іллічем возив з кімнати в кімнату шафи й дивани. Коли переставляти закінчили, Даша попросила Івана Ілліча повідчиняти всюди кватирки, а сама пішла митися. Вона дуже довго хлюпалась, щось робила з лицем, з волоссям і не дозволяла заходити то в одну, то в другу кімнату, хоч головне завдання Івана Ілліча за весь день було — щохвилини зустрічати Дашу і дивитись на неї.

Надвечір Даша нарешті вгамувалась. Іван Ілліч, вимитий і побритий, прийшов у вітальню і сів коло Даші. Вперше після Москви вони були самі, в тиші. Немов побоюючись цієї тиші, Даша старалась не мовчати. Як вона потім призналась Іванові Іллічу, їй раптом стало страшно, що він скаже їй «особливим» голосом: «Ну що ж, Дашо?..»

Вона пішла подивитись на чайник. Іван Ілліч сидів із заплющеними очима. Вона пішла, а повітря було ще сповнене її диханням. Невимовною чарівністкУ постукували на кухні Дашині підбори. Раптом там щось задзвеніло — розбилось, і Дашин жалібний голос: «Чашка!» Гаряча радість залила Івана Ілліча: «Завтра, коли прокинусь, буде не звичайний ранок, а буде — Даша». Він швидко підвівся, Даша з’явилась на дверях.

— Розбила чашку… Іване, невже ти хочеш чаю?

— Ні…

Вона підійшла до Івана Ілліча і, тому що в кімнаті було зовсім темно, поклала руки йому на плечі.

— Про що думав? — спитала вона тихо.

— Про тебе.

— Я знаю. А що про мене думав? її неясне лице в сутінках здавалось нахмуреним, насправді ж воно усміхалось. Її груди дихали рівно, піднімались і опускались.

— Думав про те, що якось погано у мене зв’язано: ти — і що ти — моя дружина, — потім я раптом зрозумів це і пішов тобі сказати, а тепер знов не пам’ятаю.

— Ай, ай, — сказала Даша, — сідай, а я збоку. — Іван Ілліч сів у крісло. Даша сіла збоку, на підлокітник. — А ще про що думав?

— Я тут сидів, коли ти була в кухні, і думав: «В домі оселилась дивна істота…» Це погано?

— Еге ж, — відповіла Даша задумано, — це дуже погано.

— Ти любиш мене, Дашо?

— О, — вона знизу вгору кивнула головою, — люблю до самої берізки.

— До якої берізки?

— Хіба ти не знаєш: у кожного в кінці життя — могилка і над нею плакуча береза.

Іван Ілліч взяв Дашу за плечі. Вона з ніжністю дала себе пригорнути. Так само, як давним-давно на березі моря, поцілунок їх був довгим, їм бракувало дихання. Даша сказала: «Ах, Іване», — і обхопила його за шию. Вона чула, як важко стукає його серце, їй стало жаль його. Вона зітхнула, встала з крісла і сказала просто:

— Ходімо, Іване.

На п’ятий день після приїзду Даша одержала від сестри листа. Катя писала про смерть Миколи Івановича.

«Я переживала час безнадії і розпачу. Я ясно відчула, що на віки вічні — одна. О, як це страшно!.. Це так страшно, що я наважилась якнайшвидше позбутися цього… Ти розумієш. Мене врятувало чудо… Може — випадковість… Ні, ні, це було як чудо… Я не можу про це писати… Я розкажу, коли ми побачимось…»

Звістка про смерть зятя, Катин лист вразили Дашу. Вона негайно зібралась їхати в Москву, але наступного дня надійшов другий лист від Каті — вона писала, що складає речі і виїжджає в Петроград, просить підшукати їй недорогу кімнату. В листі була приписка: «До вас зайде Вадим Петрович Рощин. Він розкаже вам про мене все докладно. Він мені як брат, як батько, як друг життя мого».

Даша і Телєгін ішли алеєю. Була неділя, квітневий день. У прохолоді ще по-весняному синього неба летіли тонкі уривки хмари, що танула від сонця. Сонячне світло, наче крізь воду, проникало в алею, сковзало по білому платтю Даші. Назустріч рухались червонувато-сухі щогли сосон, — шуміло їх верховіття, шелестіло листя. Даша поглядала на Івана Ілліча, — він зняв кашкета й опустив брови, усміхаючись. У неї було почуття спокою і наповненості — чарівністю дня, радістю того, що так добре дихати, так легко йти і що так віддана душа цьому дню і цій людині, яка йде поруч.

— Іване, — сказала Даша і усміхнулась.

Він спитав з усмішкою:

— Що, Дашо?

— Ні… подумала.

— Про що?

— Ні, потім.

— Я знаю про що.

Даша швидко обернулась:

— Слово честі, ти не знаєш…

Вони дійшли до великої сосни. Іван Ілліч відколупнув луску кори, вкриту м’якими краплями смоли, розламав у пальцях і лагідно з-під брів дивився на Дашу:

— Ні, знаю.

У Даші затремтіла рука.

— Ти розумієш, — сказала вона пошепки, — я почуваю, як я вся повинна перелитися в якусь ще більшу радість… Така я вся повна…

Іван Ілліч покивав головою. Вони вийшли на галявину, порослу тендітно-зеленою травичкою і жовтими квіточками курячої сліпоти, що тріпотіли на вітрі. Вітер підхопив Дашине плаття. Вона на ходу заклопотано кілька разів нахилялась, щоб обсмикнути спідницю, і повторювала:

— От же який вітер!

В кінці галявини тягнулись високі двірцеві штахети з потемнілими від часу золоченими списами. Даші в туфельку закотився камінець. Іван Ілліч присів, зняв туфлю з Дашиної теплої ноги в білій панчосі і поцілував ногу коло пальців. Даша наділа туфлю, потупала ногою і сказала:

— Хочу, щоб від тебе була дитинка, ось що…