Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Що, чай ще не готовий? — спитав він тихо.

— Через хвилину буде готовий, ваше високопревосходительство, я дав розпорядження.

Корнілов сів до стола, поклав на нього лікті, підніс сухеньку долоню до лоба, потер зморшки.

— Щось я вам хотів сказати, підпоручику… От, не згадаю, просто біда…

Долинський, ждучи, що він скаже, нагнувся над столом. Все це було так не схоже на головнокомандуючого, — тихий голос, розгубленість, — що йому стало страшно.

Корнілов повторив:

— Просто біда… Згадаю, звичайно, ви не йдіть… Оце дивився у вікно — ранок чудовий… Ага, ось що…

Він замовк і підвів голову, прислухаючись. Тепер і Долинський почув, як, наближаючись і надриваючись, вила граната, здавалось — прямо в запнуте вікно. Долинський поточився назад. Страшно тріснуло над головою. Рвонуло повітря. Блиснуло полум’я. По кімнаті метнулося знизу вгору розчепірене тілр головнокомандуючого…

Долинського викинуло в вікно. Він сидів на траві, весь білий від вапна, з тремтячими губами. До нього побігли.

Біля тіла Корнілова, що лежав на носилках і до половини був прикритий буркою, порався навпочіпки лікар. Осторонь стояли купкою штабні, і ближче до носилок — Денікін, — в незграбно надітому крислатому кашкеті.

Хвилину тому Корнілов ще дихав. На тілі його не було видно пошкоджень, тільки невелика подряпина на виску. Лікар був непоказний чоловік, але в цю хвилину він розумів, що всі погляди спинились на ньому, і, — хоч йому було ясно, що все вже скінчено, — він продовжував значливо оглядати тіло. Не поспішаючи встав, поправив окуляри і похитав головою, ніби кажучи: «На жаль, тут медицина безсильна».

До нього підійшов Денікін, промовив придушено:

— Скажіть же що-небудь втішне.

— Безнадійний! — лікар розвів руками. — Кінець.

Денікін судорожно вихопив хустинку, притулив до очей і затрясся. Кремезне його тіло все осіло. Купка штабних підійшла до нього, дивлячись уже не на труп, а на нього. Ставши навколішки, він перехрестив жовтовоскове обличчя Корнілова і поцілував його в лоб. Двоє офіцерів підвели його. Третій промовив схвильовано:

— Панове, хто ж прийме командування?

— Та я, звичайно, я прийму, — високим, ридаючим голосом вигукнув Денікін. — Про це було раніш розпорядження Лавра Георгійовича, про це він ще вчора мені говорив…

Тієї ж ночі всі частини Добровольчої армії нечутно залишили позиції, і піхота, кіннота, обози, лазарети й підводи з політичними діячами пішли на північ, в напрямку хуторів Гначбау, везучи з собою два трупи — Корнілова і Нєженцева.

Корніловський похід не вдався. Головні вожді і половина учасників його загинули. Здавалося — майбутньому історикові потрібно буде лише кілька слів, щоб згадати про нього.

Насправді ж корніловський «льодовий похід» мав надзвичайно велике значення. Білі знайшли в ньому вперше свою мову, свою легенду, дістали бойову термінологію, — все, аж до нововстановленого білого ордена, що зображував на георгіївській стрічці меч і терновий вінок.

Надалі при наборах і мобілізаціях, у неприємних переговорах з іноземцями та під час непорозумінь з місцевим населенням вони висували першим і найвищим аргументом вінець великомучеництва. Заперечувати було нічого: ну що ж, наприклад, що генерал такий-то перешмагав цілий повіт шомполами (шомполував, як тоді стисло висловлювались). Шмагали великомученики, наступники великомучеників, а з них нічого й не візьмеш.

Корніловський похід був тим початком, коли, слідом за прологом, піднімається завіса трагедії, і сцени, одна за одну страшніша і згубніша, проходять перед очима в нестерпній кількості.

Олексій Красильников зіскочив з підніжка вагона, взяв брата, як дитину, на руки, поставив на перон. Мотрона стояла коло вокзальних дверей, біля дзвона. Семен не зразу впізнав її: вона була в міському пальті, чорне блискуче волосся її покривала зав’язана очіпком, по новій радянській моді, біла гарна хустка. Молоде, кругле, вродливе обличчя її було злякане, губи міцно стиснені.

Коли Семен, підтримуваний братом, підійшов, ледве переступаючи ногами, карі очі Мотрони закліпали, лице її затремтіло…

— Голубчику мій, — сказала вона тихо, — змарнів же як.

Семен болісно зітхнув, поклав руку на плече дружині, торкнувся губами її чистої, холодної щоки. Олексій взяв у неї батога. Постояли мовчки. Олексій сказав:

— От тобі й чоловіка приставив. Убивали, та не вбили. Нічого — косити разом будемо. Ну, їдьмо, дорогі родичі.

Мотрона ніжно й сильно обняла Семена за спину, довела до воза, де поверх домотканого килимка лежали вишивані подушки. Посадила, сіла поруч, простягнула ноги в нових, міського фасону, черевиках. Олексій, поправляючи шлею, сказав весело:

— В лютому один кавалер від ешелону відбився. Я його дві доби самогоном наливав. Ну, і п’ятсот карбованців дав ще керенками, от тобі й кінь. — Він ласкаво ляпнув сильного рижого коня по заду. Скочив на передок воза, поправив смушеву шапку, сіпнув за віжки. Виїхали на польовий шлях, в ледве зазеленілі поля, над якими в сонячному світлі, тріпсчучи крильми, завзято співав жайворонок. На небрите, землисте Семенове обличчя набігла усмішка, Мотрона, пригортаючи його до себе, поглядом запитала, і він відповів:

— Еге ж, ви тут користуєтесь…

Приємно було Семенові увійти в простору, чисто вибілену хату. І зелені віконниці на маленьких віконцях, і новий дощаний ганок, і от, — ступив через знайомі низенькі двері, — тепла, чисто вимащена крейдою піч, міцний стіл, накритий вишиваною скатеркою, на полиці — якийсь зовсім не сільський посуд з нікелю і фарфору, ліворуч — спальня Мотрони з металевим широким ліжком, накритим мереживним укривалом, з купою збитих подушок, праворуч — кімната Олексія (де колись жив покійний батько), на стіні — вуздечка, сідло, оздоблена збруя, шабля, гвинтівка, фотографія, і в усіх трьох кімнатах — дбайливо