Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— А путящі хлопці є?

— Хто їх знає, поки що не видно. Ждемо, що далі буде.

— Що ж ви, хлопці, робите? — заговорив Кожин, і очі його весь час бігали, вдивляючись у сутінкові обриси. — Чого ви дивитесь? Так вас, як гусей, обскубуть, а ви й голівки підставили. А знаєте ви — у нас уже село Успенське все спалили артилерійським вогнем. Жінки, діти розбіглись хто куди, чоловіки в ліс… З Новоспаського народ утікає, з Федорівки, з Гуляйполя — всі до нас…

— До кого ж це — до вас?

— Дібрівський ліс знаєш? Туди збираються… Ну, гаразд. Ти ось що шепни хлопцям: щоб від вашого Володимирського сорок обрізів, та гвинтівок з патронами штук десять, та гранат ручних — скільки зберете, — і це ви заховаєте в стіжку, в полі… Зрозумів? У Сосновці вже під стіжки ховають, хлопці тільки мене ждуть… В Гундяївці тридцять чоловік на конях ждуть. Утікати треба.

— Але куди? До кого?

— Ну, до отамана… Звуть — Щусь. Зараз ми по всій Катеринославщині загони збираємо… Минулого тижня розбили гайдамаків, спалили економію… От, братішка, була кумедія: спирт отой, цукор даром селянам кидали… Значить, пам’ятай — через тиждень прийду…

Він підморгнув Семенові, перескочив через тин і побіг пригнувшись в очерет, де голосно квакали жаби.

Чутки про отаманів, про наскоки доходили до Володимирського, але не вірилось. І от — з’явився живий свідок. Семен того ж вечора розказав про нього братові. Олексій вислухав серйозно.

— Отамана як, кажеш, звати?

— Щусь, кажуть.

— Не чув. Про Махна, Нестора Івановича, ходять чутки, нібито зграя в нього чоловік двадцять п’ять головорізів, — налітають на економії. А про Щуся не чув… Все може бути: тепер мужик на все здатний. Що ж, Щусь то й Щусь, діло святе… Тільки ось що, Семене: мужикам ти поки що не говори. Коли треба буде, скажу сам.

Семен усміхнувся, знизав плечима:

— Ну, ждіть, поки не обскубуть догола.

<p>Того ж вечора Кожин бачився, мабуть, не тільки з Семеном. По селі зашепотіли про обрізи, гранати, про отаманські загони. Де-не-де по дворах, уночі, — коли прислухатись, — почали ширкати напильники. Але поки що все було тихо. Німці навіть навели порядок, видали наказ — з суботи на неділю замітати вулицю. Нічого, — і вулицю замели.</p>.

Потім прийшло і лихо. Вранці, коли ще не виганяли напувати худобу, заметеною вулицею пішли стражники і десяцькі з бляхами, застукали у вікна:

— Виходь!

Селяни почали вискакувати за ворота, босоніж, застібаючись, і тут же одержували казенний папір: з такого-то двору — стільки-то хліба, вовни, сала і яєць приставити німецькому інтендантству за таку-то ціну в марках. На майдані коло церкви вже стояв військовий обоз. По дворах, коло воріт осміхались постояльці-німці, в шоломах, з гвинтівками.

Почали чухатись мужики. Той божитись почав, той шапку кинув об землю:

— Та нема ж у нас хліба, боже ж ти мій! Хоч ріж — нема нічого!..

І тут вулицею на дрожках проїхав управитель. Не так солдатів або стражників злякались люди, як його зо-, лотих окулярів, бо Григорій Карлович усе знав, усе бачив.

Він спинив жеребця. До дрожок підійшов справник. Поговорили. Справник гаркнув до стражників, ті увійшли в перше подвір’я і зразу ж під гноєм знайшли зерно, У Григорія Карловича тільки окуляри блиснули, коли він почув, як закричав хазяїн.

В цей час Олексій ходив у себе по подвір’ю, — так розгубився, що жаль було дивитись. Мотрона, насунувши на очі хустку, плакала на ганку.

— Нащо мені гроші, марки оці, нащо? — питав Олексій, піднімав цурку або зламане колесо, кидав у кропиву під тин. Побачив півня, затупотів на нього: — Чортяко! Хапався за замок на коморі: — їсти ж ми що будемо? Марки оці, чи що? Значить, — з торбами хочуть нас пустити? Остаточно розорити?.. Знову в остаточну кабалу?

Семен, сидячи коло Мотрони, сказав:

— Ще гірше буде… Коня твого відберуть.

— Ну, це вже ні! Тут я, брат, — сокирою!

— Пізно нагадався.

— Ой голубчики, — промовила Мотрона, — та я їм горло зубами перегризу…

У ворота гримнули прикладом. Увійшов пожилець, товстий німець, — спокійно, весело, як до себе додому. За ним — шість стражників і цивільний, з гетьманською, у вигляді тризубця, кокардою на чивновницькому кашкеті, з шнурованою книгою в руках.

— Тут — багато, — сказав йому німець, кивнувши на комору, — сал, кліб.

Олексій люто глянув на нього, відійшов і з усієї сили жбурнув великого заіржавленого ключа під ноги гетьманському чиновникові.

— Ну, ну, мерзотнику! — крикнув той. — Різок захотів, сучий сину!

Семен ліктем відкинув Мотрону, кинувся з ганку, але в груди йому зараз же уперлось широке лезо штика.

— Хальт! — крикнув німець твердо і владно. — Руський, на місце!

Цілий день вантажились військові вози, і пізно вночі валка виїхала. Село було пограбоване дощенту. Ніде не світили світла, не сідали вечеряти. По темних хатах вили жінки, затиснувши в кулаку паперові марки…

Ну, поїдуть чоловік з жінкою до міста з цими марками, походять по крамницях, — порожньо: ні цвяшка, ні аршина матерії, ні шматка шкіри. Фабрики не працюють. Хліб, цукор, мило, сировина — поїздами відпливає до Німеччини. Не рояль же чоловікові з жінкою, не старовинну ж голландську картину, не китайський чайник везти додому. Подивляться на чубатих, з одвислими вусами гайдамаків у синіх свитках, в смушевих, з червоним верхом, шапках, потиняються на головній вулиці серед сизо-бритих, в котелках, торговців повітрям і валютою, зітхнуть гірко і їдуть додому ні з чим. А по дорозі верст двадцять від’їхали — стоп, загорілись осі на вагонах, — немає мастила, машинного масла: німці забрали. Пісочком засиплють,