Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
І — все. Дашо, скільки я виплакала сліз. Він пішов від мене, щоб померти… Чим мені було вдержати його, повернути, врятувати? Що я можу? Пригорнути його до серця з усієї сили… Та й усе… Але він і не помічав мене останнім часом. Йому в обличчя пильно дивилася революція. Ах, я нічого не розумію. Чи треба нам усім жити? Все зруйновано… Ми, як птахи в ураган, шугаємо по Росії… Навіщо? Коли всією пролитою кров’ю, всіма стражданнями, муками повернуть нам дім, чистеньку їдальню, знайомих, що грають у преферанс… То ми й знову будемо щасливі? Минуле загинуло, загинуло назавжди, Дашо…
Життя скінчилось, нехай приходять інші. Сильні… Кращі.»
Катя поклала перо і зібганою хусточкою витерла очі. Потім дивилася на дощ, що струменів по чотирьох шибках вікна. Надворі гнулась і гойдалась акація, немов сердитий вітер шарпав її за волосся. Катя знову почала писати:
«Вадим поїхав на фронт. Настала весна, все моє життя було — ждати його. Як сумно, як це нікому не потрібно було… Я пам’ятаю, надвечір дивилася в вікно. Розвивалась акація, великі бруньки розпукувались. Метушився табунець горобців… Мені стало так прикро, так самотньо… Чужа, чужа на цій землі… Минула війна, мине революція. Росія стане вже не тією. Воюємо, гинемо, мучимось. А дерево розвивається так само, як і минулої весни, як багато весен назад. І це дерево й горобці — вся природа — відійшли від мене в страшенну далечінь і там живуть своїм, уже незрозумілим мені життям…
Дашо, навіщо ж усі наші муки? Не може бути, щоб даремно… Ми, жінки, ти, я, — знаємо свій маленький світ… Але те, що відбувається навколо, — вся Росія, — яке це палаюче вогнище! Повинно ж там народитися нове щастя… Якби люди не вірили в це, хіба б вони так ненавиділи, знищували одне одного… Я втратила все… Я не потрібна собі… Але от — живу, тому що соромно, — не страшно, а соромно піти покласти голову під паровоз… прив’язати за гак вірьовку.
Завтра виїжджаю з Ростова, щоб ніщо більше не нагадувало… Поїду в Катеринослав… Там є знайомі. Мені радять стати на роботу в кондитерську. Може, Дашо, приїдеш на південь і ти… Розказують, у Пітері у вас дуже погано…
От різниця: жінка ніколи б не покинула коханого, хай би там хоч кінець світу… А Вадим пішов… Він любив мене, поки був певний себе… Пам’ятаєш, у червні в Петербурзі, — яке сонце світило нашому щастю… Не забуду до смерті блідого сонця на півночі… У мене не залишилось від Вадима жодної фотографії, жодної дрібнички… Немов усе було сном… Не можу, Дашо, не можу збагнути, що його вбито… Напевне, я збожеволію… Як сумно й марно прожите життя…»
Далі Катя не могла писати… Хустинка вся змокла… Але все-таки треба було розказати сестрі все те буденне і звичайне, що найбільше цінять у листах… Під шум дощу вона написала ці слова, не вкладаючи в них ні думки, ні почуття… Про ціни на продукти, про дорожнечу життя… «Немає ніяких матерій, ниток… Голка коштує півтори тисячі карбованців або двоє живих поросят… Сусідка по двору, сімнадцятилітня дівчина, повернулася вночі гола й побита — роздягли на вулиці. Головне — полюють на черевики…» Написала про німців, що вони влаштували в міському саду військову музику і наказують підмітати вулиці, а хліб, масло, яйця вивозять поїздами в Німеччину… Простий народ і робітники ненавидять їх, але мовчать, бо допомоги ждати нема звідки.
Все це їй розказував підполковник Тетькін. «Він дуже милий, але, видно, не легко йому з зайвим їдцем… А дружина його, вже не церемонячись, говорить про це». Катя ще написала: «Позавчора мені минуло двадцять сім років, але вигляд у мене… та бог з ним… Тепер це байдуже… Нема для кого…»
І знову взялась за хустинку.
Цього листа Катя передала Тетькіну. Він обіцяв з першою ж нагодою переправити в Пітер. Але ще довго після того, як Катя поїхала, носив його в кишені. Сполучення з північчю було дуже трудне. Пошта не діяла. Листи доставляли особливі ходаки, відчайдушні голови, і брали за це великі гроші.
Перед від’їздом Катя продала всі свої нечисленні речі, що привезла з Самари; залишила тільки одну дрібничку — ізумрудний перстень, його подарували Каті в день народження. Це було давно, до війни, весняного петербурзького ранку. Він одійшов у таку далеку пам’ять, що ніщо вже не зв’язувало Катю з тим туманним містом, де пролетіла її молодість. Даша, покійний Микола Іванович і Катя пішли на Невський. Вибрали перстень з ізумрудом. Вона наділа на палець зелений вогник і тільки його винесла з того життя…
З ростовського вокзалу відходило зразу кілька поїздів. Катю заштовхали, ввіпхнули в якийсь вагон третього класу. Вона сіла коло вікна, вузлик з заштопаною білизною примостила на колінах. Попливли заливні луги, донські плавні, дими на обрії, туманні обриси Батайська, що не скорився німцям. Під крутим берегом — напівзатоплені рибальські села, білі хати, садки, перевернуті баркаси, хлопчики, що йшли з волоком. Потім молочною запоною розіслалось Азовське море, вдалині — кілька косих парусів. Потім погаслі димарі таганрозьких заводів. Степи. Могили. Занедбані шахти. Величезні села на схилах крейдяних горбів. Шуліки в синьому небі. Сумний, як ці простори, свист поїзда. Похмурі селяни на станціях. Залізні каски німців…
Катя дивилась у вікно,
