Без догмата - Генрік Сенкевич

Це свого роду інстинктивна тривога, від якої не рятує жодний скептицизм. Але ж найстрогіша мораль мусить погодитися з тим, що більшим злочином було б приваблювати до себе жінку, не кохаючи її; робити з розрахунку все те, що я робив за велінням серця. За великі й всепоглинаючі почуття не може бути тяжча відповідальність, ніж за почуття дрібні й нікчемні.

Ні, не може! Тому моє кохання насамперед — страшне нещастя.

Людина без передсудів може собі уявити, що вона в певному випадку відчула б, якби була забобонною; так само людина невіруюча може уявити, як би вона молилась, коли б вірила в бога. Я не тільки це відчуваю, але душа моя страждає так, що я майже щиро молюсь. І кажу: «Господи, якщо я винен, то я вже так спокутував свою вину, що було б не дивно, якби ти трохи змилувався наді мною».

Проте я не уявляю собі, в чому могло б проявитись боже милосердя до мене. На це зовсім не можна надіятись.

14 вересня

Вони вже, напевно, повернулись до Плошова. Про Анельку я думаю ще часто, бо від свого минулого можна відірватись тільки тоді, коли маєш щось попереду, а в мене немає нічого, абсолютно нічого. Якби я був віруючим, то став би ксьондзом; якби рішуче заперечував існування бога, може, повірив би в нього. Але в мені та частина душі, що нею людина вірить, висохла, як часом висихає річка. Я нічого не знаю, крім того, що релігія не може мене втішити в горі.

Коли Анелька вийшла за Кроміцького, я думав, що між нами все скінчено. А проте я помилявся. Лише тепер я глибоко переконаний, що все скінчено, бо нас розлучила не тільки наша добра воля, не тільки мій від’їзд, а щось поза нами, не залежна від нас сила речей. Наші дороги розійшлись, і ніщо не може їх схрестити, навіть наша добра воля. На шляху в Анельки будуть страждання, але буде й новий світ, нові почуття, нове життя, а в мене попереду пустка. Анелька, безсумнівно, розуміє це так само добре, як і я.

Цікаво, чи вона іноді каже собі: «Я погубила цього чоловіка, може, це й не моя вина, але я його погубила»? Від цього мені не стане легше, та все ж хотілося б, щоб вона хоча б пожаліла мене.

Може, й жалітиме, до того часу, поки появиться на світ її дитина. Потім усі її почуття спрямуються в інше русло, а я перестану для неї існувати. Це теж сила речей, теж закон природи.

Чудовий закон!

16 вересня

Побачив сьогодні афішу з надрукованим великими літерами ім’ям Клари Гільст. Я й забув, що ще в Гаштейні отримав од неї листа, в якому вона написала, що буде в Берліні. Отож вона приїхала сюди й виступатиме з кількома концертами. Спершу мені було до цього байдуже. А зараз, тому що мене вже охопив мій звичайний нервовий неспокій, почуття мої роздвоюються; думка, що в цьому місті є якась знайома й прихильна до мене людина, підбадьорює, сам не знаю чому, — але мені досить тільки цієї думки. Бачити Клару я не хочу, і коли я переконую себе, що все-таки слід піти до неї, мені стає неприємно. Клара, турбуючись про людей, завжди хоче все про них знати, випитує їх. Вона схильна до романтичних припущень і вірить, що дружба може залікувати всі рани. А для мене розповідати що-небудь було б просто немислимо. В мене часто не вистачав сили навіть думати про те, що сталося.

17 вересня

Чому я прокидаюся щоранку? Навіщо живу? Яке мені діло до знайомих чи до всіх людей взагалі? Я не пішов до Клари, бо все, що вона може сказати, зовсім мене не цікавить, а вже зарані наганяє на мене нудьгу. Весь світ мені такий само байдужий, як і я йому.

18 вересня

Як добре, що я написав тітці! Якби не написав, вона приїхала б сюди. Ось що вона мені розповідав:

«Твій лист надійшов того самого дня, коли приїхали Целіна з Анелькою. Як же ти зараз почуваєш себе, мій найдорожчий? Ти пишеш, що добре, але чи зовсім уже добре? Що тобі сказали берлінські лікарі, чи ти довго там пробудеш? Пришли мені телеграму, чи ще застану тебе в Берліні, я одразу приїду. Целіна казала мені, що ти виїхав зненацька, і вони з Анелькою дуже стривожені. Якби ти не написав, що тобі, мабуть, припишуть морську подорож, я, отримавши твого листа, не гаючись, вирушила б до тебе. Адже їхати до Берліна всього п’ятнадцять годин, а я зараз почуваю себе здоровою. Припливи, що бували в мене раніше, більше не повторювались. Тривожить мене й твоя морська подорож. Щоправда, ти до такого призвичаєний, але я тремчу від самої думки про кораблі і бурі.

Целіна почуває себе добре, Анелька теж непогано. Казали, що ти вже знаєш про новину. Перед від’їздом із Відня вони ще раз запросили спеціаліста, той сказав, що Анельчина вагітність вже не викликав найменших сумнівів. Целіна дуже щаслива, я теж рада. Може, це змусить Кроміцького покинути свої справи на краю світу й оселитися на батьківщині. Та й Анелька буде щасливіша, маючи тепер мету в житті. Коли вона приїхала сюди, то була якась стомлена й ніби чимось пригнічена, може, це па неї дорога вплинула. У Снятинських дитина дужо хворіла крупом, але зараз уже видужала».

Читаючи тітчиного листа, я відчув, що для мене там, між ними, немає місця, особливо біля Анельки. їй скоро буде неприємно навіть згадувати про мене.

19 вересня

Не можу собі уявити, яким я стану через рік, через два або три роки. Що я робитиму? Коли немає ніякої мети, немає й життя. Власне кажучи, мені немає місця на землі.

20 вересня