Без догмата - Генрік Сенкевич

Я не пішов до Клари, але зустрів її на Фрідріхштрасе. Побачивши мене, вона аж зблідла від радості й хвилювання, привіталася зі мною так сердечно, що мене це аж зворушило, та водночас було неприємно, бо я відчував, що моя сердечність тільки зовнішня, а насправді я навіть не радий, що ми зустрілися. Коли Клара трохи заспокоїлась, то помітила, як я змінився. Вигляд у мене справді не блискучий, до того ж я трохи посивів. Вона почала розпитувати мене про здоров’я, а я, при всій моїй вдячності до Клари, відчував, що занадто часті зустрічі з нею будуть мені понад силу, і, щоб уникнути їх, сказав, що я хворий, що незабаром мені доведеться виїхати в теплі краї. Потім Клара затягла мене до себе. Ми розмовляли про тітку, про Анельку й пані Целіну. Я відбувався загальними фразами. А подумки казав собі, що, може, Клара єдина в світі людина, здатна мене зрозуміти, і разом з тим знав, що ні за що в світі не відкрию їй свого серця.

Коли добрі блакитні Кларині очі вдивлялися в мене так ніжно й допитливо, наче вона хотіла зазирнути в глибину моєї душі, її доброта настільки покоряла мене, що мені хотілося плакати. Незважаючи на всі мої зусилля, Клара помітила, що я став зовсім іншим, ніж був колись; жіночим інстинктом вона відгадала, що я живу, говорю і думаю майже механічно, що душа моя напівмертва. Зрозумівши це, вона більше ні про що не розпитувала, тільки стала ще ніжнішою до мене.

Я бачив, що вона побоюється набриднути мені. Вона намагалася дати зрозуміти, що зовсім не хоче підкупити мене своєю сердечністю, а хоче тільки, щоб мені було з нею добре.

І мені було добре, проте я не міг погамувати своєї досади. Зараз я неспроможний ні на чому зосередитись, мій розум не здатний навіть до таких незначних зусиль, які необхідні для звичайної розмови з приятелькою. А крім того, коли моя велика мета зникла, все здається мені таким непотрібним, що я весь час запитую себе: «Навіщо це? Що я з цього матиму?»

21 вересня

Ніколи я ще не переживав такої страшної ночі. Мені було так тривожно, ніби я спускався безконечними сходами в дедалі глибший морок, в якому відбувалося щось жахливе й невідоме. Я вирішив виїхати з Берліна, бо під цим олов’яним небом можна задушитись. Повернуся до Рима, до свого будинку на Бабуїно і там оселюсь назавжди. Гадаю, що мої рахунки не лише з Анелькою, а й з усім світом закінчені, тепер я можу спокійно животіти в Римі, поки не настане моя смертна година. Хоча б принаймні мати спокій! Вчорашня зустріч з Кларою переконала мене, що, якби я навіть хотів, то вже не зможу жити з людьми, не маю навіть чим відплатити їм за їхню доброту до мене. Я вилучений з навколишнього життя, стою поза ним і, хоч відчуваю страшну порожнечу, не маю бажання повернутися назад.

Думка про Рим, про мою порожню оселю на Бабуїно мені всміхається, щоправда, всміхається блідо й сумно, але краще це, аніж щось інше. Звідтіля я вилетів у світ, як пташеня з гнізда, тепер мені доведеться тягнутись туди на зламаних крилах і чекати там свого кінця.

Пишу тепер ранками, бо щовечора завжди заглиблююсь у тайники своєї душі, в яких оселилась тривога. Сьогодні піду на Кларин концерт, попрощаюся з нею й завтра виїду. Дорогою зупинюсь у Відні. Може, зайду до Ангелі, але я в цьому не впевнений. Я тепер ніколи не знаю напевне, що хотітиму й робитиму завтра.

Отримав від Клари листа, вона просить, щоб я зайшов до неї після концерту. На концерт я піду, бо там буде так багато здорових людей, а серед них я почуваю себе безпечніше, вони не дратують мене, бо я нікого з них не знаю, бачу тільки натовп. Але до Клари не піду. Вона занадто добра. Кажуть, ніби люди, що вмирають з голоду, за якийсь час перед смертю вже не можуть приймати їжі. Так і моя душа вже не переносить доброти і втішання.

Не терпить вона і спогадів. Це дрібниця, але тепер я розумію, що, крім моральних, були ще й інші причини, через які мені було тяжко зустрічатися з Кларою. Вона душиться такими самими парфумами, які я привіз Анельці з Відня в Гаштейн. Я вже раніше помічав, — ніщо так не нагадує про жінку, як запах її парфумів.

22 вересня

Я зовсім хворий. Застудився вчора, повертаючись додому, бо в концертному залі було страшенно гаряче, мені стало душно, вийшовши на вулицю, я не вдягнув пальта й прийшов до готелю геть закляклий від холоду. Кожний вдих завдає мені такого болю, наче мої легені, розширяючись, наштовхуються на вістря шпильок, схованих під лопатками. Мені стає то жарко, то холодно. Я не можу втамувати спрагу. Часом мене охоплює слабість, я відчуваю, що не міг би зійти зі сходів. Про виїзд не може бути й мови. Я не зміг би навіть увійти до вагону без сторонньої допомоги. Пишу й чую своє дихання, втричі частіше й голосніше, ніж звичайно. Я певен, що якби в моїми нервами було все гаразд, учорашній холод не зашкодив би мені, я не застудився б, але в теперішньому моєму стані мій організм утратив здатність опору. Безсумнівно, в мене запалення легенів.

Буду, однак, триматись на ногах, доки зможу. Вранці, відчувши себе хворим, я одразу написав тітці, що почуваю себе добре, і через кілька днів виїжджаю звідси. А через кілька днів, якщо буду притомним і матиму досить сили, знову напишу їй те саме. Я просив тітку, щоб листи й телеграми, які надійдуть на моє ім’я, вона переслала банкірові Б. в Берлін. Старатимусь, щоб ніхто в Плошові не довідався про мою хворобу. Як добре, що я вчора попрощався з Кларою!

23 вересня

Мені гірше, ніж учора, але я ще на ногах. У мене жар і часом у моєму мозку виникають якісь гарячкові видіння. Особливо коли заплющую очі, майже стирається межа між дійсністю й тим,