Без догмата - Генрік Сенкевич

Думаю про те, що ось я, чоловік, якому доля дала більше, ніж іншим людям, який міг би створити собі домашнє вогнище, оточити себе люблячими людьми, — сиджу зараз самотній, хворий в чужому місті, нема кому мені склянку води подати. Може, й Анелька була б зі мною. Не можу більше писати…

14 жовтня

Беруся за перо після тритижневої перерви. Клари немає зі мною. Впевнившись, що вже можна не тривожитись про моє здоров’я, вона поїхала до Ганновера, але за десять днів повернеться. Вона доглядала мене під час моєї хвороби. Викликала лікарів, і якби не її турботи, я, мабуть, помер би. Не пам’ятаю точно, на третій чи на четвертий день моєї хвороби вона прийшла до мене. Я був при пам’яті, але такий хворий, що до її появи поставився зовсім байдуже, ніби вона прийшла не до мене або в її приході не було нічого незвичайного. Вона ввійшла разом з лікарем, і мого увагу привернула тільки його густа, ясна, кучерява чуприна. Я був у якомусь дивному стані. Оглянувши мене, лікар почав засипати мене різними запитаннями, спершу по-німецькому, а потім по-французькому, але я, все добре розуміючи, не відчував ані потреби, ані бажання щось відповідати, паче моя сила волі так само ослабла, як і тіло.

Того дня мені ставили банки, які змучили мене, я лежав спокійно, байдужий до всього. Часом думав, що, напевно, вмру, але не надавав цьому ніякого значення, як і всьому, що відбувалося навколо мене. Може, під час тяжкої хвороби навіть притомна людина неспроможна відрізнити важливі речі від незначних, і її увага не знати чому зосереджується на дрібницях. Мене тоді, крім лікаревої чуприни, цікавило головним чином відсування нижнього й верхнього засувів до суміжної кімнати, де оселилася Клара. Пам’ятаю, я очей не відводив від тих дверей, наче вони були для мене чимось важливі.

Незабаром прийшов фельдшер, який мав опікуватися мною під наглядом Клари. Він одразу почав щось говорити мені, але Клара звеліла йому мовчати.

Я ще дуже кволий — тому кидаю писати.

16 жовтня

Хвороба заспокоїла мої нерви; мене вже не терзають колишні тривоги; хочеться лише, щоб Клара повернулась якнайскоріше. Це не туга за нею, а лише егоїзм хворого, який розуміє, що нічого не замінить її турботливості й ніжності. Я знаю, що Клара вже не буде мешкати поряд зі мною, але її присутність підтримала б мене. Слабість і безпомічність так прив’язують мене до моєї опікунки, як дитина прив’язується до матері. Я певен, що жодна інша жінка не зробила б для мене того, що Клара, жодна не пожертвувала б правилами пристойності заради того, щоб урятувати людину. Мені гірко про це думати, а в голові лише одне ім’я… Та краще відганяти такі думки, поки немає сили з ним справитись…

Клара спала, не роздягаючись, на диванчику в суміжній кімнаті при відчинених дверях. Досить було мені поворухнутись, як вона враз опинялася коло мене. Я бачив, як уночі вона схилялась над моїм ліжком, розпатлана, кліпаючи стомленими від безсоння очима. Вона сама давала мені ліки, сама трохи підводила мене, поправляючи подушки. Коли я часом приходив до тями й хотів подякувати їй, вона прикладала палець до вуст, показуючи цим, що лікар заборонив мені розмовляти. Не знаю, скільки ночей вона не спала. Була така стомлена, що вдень, сидячи біля мене в кріслі, іноді засинала, не договоривши фрази. Прокинувшись, усміхалась до мене й знову дрімала. Ночами вона часом довго ходила у себе в кімнаті, щоб не заснути, але так нечутно, що я й не знав би про це, якби крізь прочинені двері не бачив її тіні, що миготіла на стіні. Одного разу, коли вона сиділа біля мене, я, не знаючи, як виявити їй свою вдячність, підніс. до губів її руку; тоді вона швидко нахилилась і поцілувала мою, перш ніж я встиг її відсмикнути. Щиро кажучи, я не завжди вмів виявляти їй свою вдячність. Під час хвороби будь-яка дрібниця дратує, мене теж дратував високий Кларин зріст. Я ніби досадував на неї за те, що вона не така, як Анелька. Це можна було пояснити тим, що протягом довгого часу я звик цінувати лише жіночу привабливість і красу такого типу, як в Анельки. Іноді, дивлячись з прихованим роздратуванням на Клару, я чомусь думав, ніби вона вродлива не тому, що природа хотіла її створити такою, чи тому, що в ній виявилися расові особливості, а просто завдяки щасливому випадку. До речі, часто красиві жіночі обличчя справляли на мене таке враження. В красі є відтінки, які вловлюють лише дуже витончені і вразливі нерви.

Та все ж бували хвилини, особливо вночі, коли я дивився на схудле, змарніле, стомлене від безсоння Кларине обличчя, і мені здавалося, що переді мною та…

Так здавалось мені найчастіше тоді, коли Клара сиділа в темряві поодаль від мого ліжка. Цю ілюзію підтримувала в мене лихоманка і хворий мозок, для якого не існує нічого неможливого. А час від часу я по-справжньому марив і — хай мене дідько візьме! — я звав Клару іменем тієї, розмовляв з нею, як з тією. Пригадую це, мов крізь сон.

17 жовтня

Банкір Б. переслав мені кілька тітчиних листів. Вона запитує, як я живу, які в мене плани на майбутнє. Сповіщає навіть про молотьбу, лише про тих, що живуть з нею в Плошові, нічого не пише. Не знаю навіть, живі вони чи ні. Що за дивна й нестерпна манера писати листи! Дуже мене цікавлять обмолоти і все плошівське господарство! Я відповів їй одразу ж і не зміг приховати свого невдоволення.

18 жовтня

Сьогодні мені переслали телеграму Кроміцького, адресовану ним у Варшаву. Тітка, замість того щоб телеграфувати її зміст, вклала її в конверт і відправила поштою. Кроміцький благає мене переказати йому ще двадцять п’ять тисяч карбованців, щоб урятувати мої гроші, які я дав