Без догмата - Генрік Сенкевич

тепер і те, що я, мабуть, не покинув би її, якби був цілком упевнений, що її кохання до мене витримає всі випробування. Навіть тваринні ревнощі, які переповнюють серце люттю, а уяву — огидними картинами близькості її з іншим, не могли б відірвати мене від цієї жінки, в якій міститься для мене весь світ. Але я гадав, що ця дитина ще до свого народження заволодіє всіма її почуттями, зблизить її з чоловіком, а мене назавжди викреслить з її серця й пам’яті.

І я не обманюю себе: знаю, що не буду для неї тим, чим був, а головне — тим, чим міг би стати, якби не такий збіг обставин. Адже я міг стати для неї єдиною дорогою людиною, яка зв’язувала б її з життям і щастям, а тепер уже так не буде. Та все ж, поки в ній тлітиме хоч іскорка почуття до мене, я не піду від неї, бо не можу піти й не маю куди.

Отже, я повернусь, почну роздмухувати цю іскру й грітися біля неї. Якщо я цього не зроблю, то зовсім замерзну.

Ще раз перечитую тітчиного листа: «Якби ти знав, як вона щодня розпитує про тебе, чи не було листа, чи ти здоровий… чи довго пробудеш у Берліні…» — і не можу насититись цими словами. Зовсім так, наче я вмираю з голоду, а хтось несподівано приніс скибку хліба. їм його, й хочеться плакати від вдячності. Може, бог нарешті змилувався паді мною?

Відчуваю, що за останні дні я вже змінився, що колишній чоловік завмер у мені. Я вже не протестуватиму проти її волі, все знесу, заспокою її, втішу і навіть порятую її чоловіка…

4 листопада

Я вирішив затриматися в Берліні ще на два дні. Це з мого боку жертва, бо я ледве міг тут усидіти, але необхідно було спершу повідомити листом про свій приїзд.

Телеграма могла налякати Анельку, так само, як і мій несподіваний приїзд. Написав веселого листа і в кінці його послав сердечне вітання Анельці, так, паче між нами нічого не сталося. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що я змирився зі своєю долею і повертаюсь до неї таким, яким був колись.

Тітка, напевно, трохи надіялася, що я приїду.

Варшава, 6 листопада

Я приїхав сьогодні вранці. Попереджена моїм листом, тітка чекала мене у Варшаві.

У Плошові все гаразд, Анелька стала спокійнішою. Від Кроміцького за останній час не було ніяких звісток.

Бідна тітка, побачивши мене, вигукнула: «Що з тобою сталося, Леоне?» Вона не знала, що я хворів, а я, мабуть, від такої довгої хвороби дуже змарнів. Крім того, волосся в мене на скронях так посивіло, що я навіть думаю, чи не підфарбувати його. Не хочу тепер ні старіти, ні здаватися старим.

Але ж і тітка за останній час дуже змінилась. Адже не так давно ми з нею розсталися, а я помітив у ній велику переміну. Обличчя її втратило колишній рішучий вираз і разом з тим свою рухливість. Впало в око, що голова в неї стала злегка труситись, це особливо помітно, коли вона уважно слухає. Я почав занепокоєно розпитувати її про здоров’я, і вона відповіла з притаманною їй відвертістю:

— Після повернення з Гаштейна я почувала себе чудово, але тепер усе пішло на спад, відчуваю, що вже наближається моя остання година, — Помовчавши, вона додала: — Всі Плошовські закінчують паралічем, і в мене ліва рука щоранку терпне. Та годі про це, на все божа воля!

І більше не хотіла говорити на цю тему. Ми стали довго радитись, як допомогти Кроміцькому, й вирішили не допустити, щоб його віддати під суд, хоч би що нам це коштувало. Врятувати його від розорення ми могли б хіба що ціною власного розорення, на що не можна було згодитися, щоб не погубити Анельку. Я придумав план, як врятувати Кроміцького від суду, примусити його повернутись на батьківщину й зайнятися сільським господарством. Серце в мене калатало, коли я думав, що тепер він житиме біля Анельки, проте, щоб моє самозречення було повним, я вирішив випити й цю чашу до дна.

Тітка обіцяє віддати йому один зі своїх фільварків, поблизу від Плошова, я дам необхідний капітал, усе це разом буде посагом для Анельки. Але Кроміцький повинен буде пообіцяти, що назавжди облишить свої комерційні спекуляції.

А поки що ми пошлемо йому на допомогу одного тутешнього адвоката, забезпечивши його коштами, необхідними для припинення судового процесу.

Закінчивши цю розмову, я почав розпитувати про Анельку. Тітка оповідала про неї дуже багато; між іншим сказала, що Анелька вже дуже змінилась і попоганіла. Коли я почув таке, мені стало ще більше шкода Анельку. Тепер уже ніщо не зможе відвернути від неї мого серця.

Вона для мене найдорожча в світі!

Я хотів сьогодні одразу ж після нашої з тіткою наради їхати до Плошова, однак тітка сказала, що вона стомлена й хоче переночувати. Я признався їй, що хворів на запалення легенів, тому підозрюю, що вона зосталась навмисне, аби я не їхав у таку негоду.

Дощ сьогодні йде зранку. І ми не змогли виїхати, а завтра виїдемо, напевно, десь аж під вечір. Справа Кроміцького вимагає негайного втручання. Необхідно завтра ж домовитися з адвокатом і якнайшвидше відправити його на Схід.

7 листопада

Ми приїхали до Плошова о сьомій годині вечора; тепер уже північ і всі в домі сплять. Слава богу, зустріч не дуже схвилювала Анельку. Вона вийшла до мене збентежена, невпевнена, в очах у неї я помітив ніби якийсь сором і страх, але пообіцяв собі, що привітаюся з нею так невимушено й природно, ніби ми вчора розстались. Тому в нашій зустрічі не було ніякого відтінку примирення чи прощення, нічого врочистого. Побачивши Анельку, я швидко підійшов до неї, простягнув їй руку й вигукнув майже весело:

— Як ся маєш, люба Анелько?! Я так скучив за вами