Без догмата - Генрік Сенкевич

забрано все, чим раніше жила людина, й залишено тільки нерви, більш розшарпані і вразливі, ніж у колишньої людини. Інша річ, що брак червонокрівців у нашій крові робить і наші почуття ненормальними й хворобливими; через це й трагічність людських переживань збільшується, а не зменшується. Збільшується тому, що колись людина, якій не пощастило в коханні, могла знаходити втіху чи то в релігії, чи в усвідомленні свого громадянського обов’язку; сучасні люди цієї втіхи вже позбавлені. Раніше гальмом для бурхливих пристрастей був сильний характер; тепер сильні характери трапляються все рідше і мусять зникати через скептицизм, який впливає па нашу психіку, розкладає нас. Він, як бацила, сточив людську душу, ослабив і знищив її опір фізіологічним забаганкам нервів, які ще до всього хворі у пас. Сучасна людина швидко все усвідомлює, але нічого неспроможна змінити.

11 листопада

Від Кроміцького вже досить давно не було жодних звісток; навіть Анелька не одержувала листів. Я сповістив його телеграмою про те, що послав до нього адвоката, а потім написав листа, однак послав його майже наздогад, бо важко сказати, де він зараз перебуває. І лист, і телеграма з часом знайдуть його, але коли саме, не знаю. Старий Хвастовський написав синові. Може, він раніше одержить відповідь.

Я тепер проводжу цілі години з Анелькою, і ніхто мені в цьому не перешкоджає, бо навіть пані Целіна, якій ми з тіткою пояснили справжній стан речей, просила мене якось підготувати Анельку до тих звісток, що їх вона може будь-якого дня одержати від Кроміцького. Я вже говорив Анельці, що справи її чоловіка можуть закінчитись погано, але зауважив, що це лише мої особисті припущення. Я казав, що коли Кроміцький навіть геть усе втратить, вона не повинна брати це близько до серця, що це буде в певному розумінні найкращий вихід, тоді вона зможе жити спокійно. Я також заспокоїв її відносно грошей, які я позичив Кроміцькому, і запевнив, що вони ніяк не можуть пропасти; вкінці я згадав щось про тітчині плани. Анелька вислухала мене досить спокійно. Її підтримує головним чином усвідомлення того, що вона серед людей, які люблять її, а таких людей біля неї досить. Неможливо висловити, як я кохаю її тепер, — вона це бачить і читає по моєму обличчі. Коли мені щастить розвеселити її, викликати в неї усмішку, моє серце переповнюється радістю. В моїй любові до Анельки є зараз щось від сліпої відданості слуги обожнюваній господині. Іноді я відчуваю непогамовну потребу підкорятися їй. Весь час відчуваю, що моє місце біля її ніг. Навіть якщо вона зміниться, постаріє,- вона мені завжди подобатиметься, від неї я все прийму, на все погоджуся і все в ній обожнюватиму.

12 листопада

Кроміцького немає більше в живих! Катастрофа приголомшила нас, як грім з ясного неба. Дай боже, щоб з Анелькою нічого не сталося! Сьогодні прийшла телеграма, що Кроміцькому, звинуваченому в шахрайстві, загрожувало ув’язнення, і він наклав на себе руки. Будь-що я міг сподіватися від нього, але не цього… Кроміцький помер! Анелька вільна! Та як вона переживе це? Вже кілька годин я все перечитую телеграму, і мені здається, що це сон. Я не вірю своїм очам, хоча прізвище Хвастовського, написане на телеграмі, свідчить, що це правда.

Я знав, що все це погано скінчиться, але не припускав, що кінець буде такий несподіваний і трагічний. Ні, нічого подібного мені й на думку не спадало! Мене наче обухом по голові вдарили. Якщо зараз не зсунуся з глузду, то я вже все витримаю. Одного разу я був допоміг Кроміцькому; нещодавно я послав йому на допомогу адвоката, отже моє сумління чисте. Правда, був час, коли я бажав Кроміцькому смерті, але тим більша моя заслуга, що, незважаючи на це, я рятував його. І раптом настала його смерть, не внаслідок моїх зусиль, а всупереч їм, — і Анелька вільна! Дивно: я все розумію, але ще не зовсім у це вірю. Я наче вві сні. Кроміцький був для мене чужим, до того ж був найбільшою перешкодою в житті. Цієї перешкоди вже не існує, отож я мав би відчувати безмежну радість, а я не смію радуватись, може, тому, що дуже потерпаю за Анельку. Першою моєю думкою, коли я прочитав телеграму, було: що станеться з Анелькою? Як вона переживе цю звістку? Нехай бог її боронить! Вона цього чоловіка не кохала, але в її теперішньому стані потрясіння може вбити.

Яке щастя, що телеграму віддали мені в моїй кімнаті, а не в їдальні чи вітальні. Не знаю, чи зміг би я приховати своє хвилювання. Довго не міг прийти до тями. Потім зійшов униз, до тітки, але і їй не відразу показав телеграму, а лише сказав:

— Я одержав дуже погану звістку про Кроміцького.

— Що таке? Щось сталося?

— Тітонько, тільки ви не лякайтесь.

— Він уже попав під суд? Авжеж?

— Ні… Гірше… тобто він під судом, але не під людським.

Тітка закліпала очима.

— Що ти кажеш, Леоне?

Тоді я показав їй телеграму. Прочитавши її, тітка не промовила й слова, тільки відійшла до аналоя, стала навколішки і, затуливши обличчя руками, почала молитись. Потім підвелась і сказала:

— Анелька може через це втратити життя. Що робити?

— Вона ні про що не повинна дізнатися, поки не народиться дитина.

— А як же від неї приховати? Про це всі говоритимуть, та й газети… Як від неї приховаєш?

— Тітонько, люба, я бачу лише один вихід. Треба виликати лікаря й сказати йому, щоб він звелів Анельці виїхати звідси, ніби так необхідно зробити для її здоров’я. Тоді я вивезу її й пані Целіну до Рима, де в мене власний дім. Там я влаштую так, що ніякі звістки до неї не дійдуть. А тут це буде важко зробити, особливо, коли й слуги довідаються.

— Та чи зможе вона виїхати в такому стані?

— Не знаю, про це скаже лікар. Я ще сьогодні викличу його.

Тітка погодилася з моїм планом. Адже нічого кращого не можна було придумати. Ми