Без догмата - Генрік Сенкевич

Тітка довгий час ходила, мов приголомшена. Вона вважає самогубство найстрашнішим гріхом, що його може вчинити людина, — тому до почуття жалю за покійником у неї домішується страх і обурення. Щохвилини вона повторює: «Він не повинен був цього робити, знаючи, що незабаром стане батьком». А я припускаю, що він міг ще й не знати про це. Останнім часом, мабуть, метався як у лихоманці й переїздив з місця на місце, бо цього вимагали його заплутані справи. Я не смію осуджувати його, і, відверто кажучи, відчуваю до нього певну повагу. Є люди, котрі навіть після того, як їх справедливо звинуватили в зловживаннях та шахрайстві, й засуджені за це, п’ють шампанське навіть у в’язниці й провадять веселе життя. А Кроміцький до такого не опустився — він вирішив смертю змити з себе незаслужену ганьбу. Може, він пам’ятав і про те, хто він. Я менше співчував би йому, якби він заподіяв собі смерть лише через розорення. Хоч думаю, вже й одне це могло довести його до самогубства. Пригадую, які погляди він висловлював у Гаштейні. Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним. Коли він зазнав поразки, втратив грунт під ногами, то побачив перед собою таку саму безодню й порожнечу, як я в Берліні. Що ж тоді могло його зупинити? Думка про Анельку? Він знав, що ми її не залишимо, до того ж, хто знає, може, він відчував, що Анелька не дуже його кохає.

У всякому разі, я вважав його гіршим, ніж він був насправді; не сподівався від нього такої мужності — і признаюся, що був несправедливим до нього.

Вже було відклав перо, але знову беруся за нього, бо про сон нічого й мріяти, крім того, коли я пишу, то трохи заспокоююсь, і в голові не так думки вихряться. Анелька вільна, Анелька вільна! Я повторюю ці слова, хоч ще не встиг цілком збагнути їхнього значення. Здається, я збожеволію від радості, але одразу ж мене охоплює якийсь незрозумілий страх. Невже справді для мене почнеться нове життя? Що це — пастка, яку поставила мені доля, чи бог змилувався наді мною за те, що я так страшенно настраждався і так сильно кохав? А може, існує якийсь закон буття, якась містична сила, котра віддає жінку тому чоловікові, який найглибше кохав її, щоб здійснився вічний закон творення життя? Не знаю! Тільки відчуваю, ніби мене і всіх довколишніх людей несе могутня хвиля, що затоплює будь-яку людську волю, будь-які людські зусилля…

Я знову кинув писати: повернувся екіпаж, що його посилали по лікаря. Лікар не приїхав. У нього сьогодні операційний день, він пообіцяв приїхати завтра вранці. Треба, щоб він був у нас у Плошові до нашого від’їзду й супроводжував нас до Рима. Там я знайду інших лікарів.

Пізня ніч… Анелька спить і не підозрює, що над нею нависло, яка велика зміна відбулася в її долі… Хоча б ця зміна принесла їй щастя і спокій! Вона їх заслужила. Може, це над нею змилувався господь?…

Нерви в мене такі напружені, що, коли зачую собаче гавкання десь у фільварку чи тріскачку нічного сторожа, мені здається, що це прийшла якась нова звістка й може дійти до Анельки.

Намагаючись заспокоїтись, я пояснюю собі, що ця дивна тривога, яка охоплює мене, з’являється через страх за Анельку, що якби не її вагітність, я не тривожився б. І повторюю собі, що мої тривоги минуть, як минає все, а потім почнеться нове життя.

Мені треба звикнути до думки, що Кроміцький помер… Ця катастрофа принесе мені щастя, про яке я й мріяти не смів, однак є в нас якесь моральне почуття, воно забороняє радіти навіть смерті ворога. Притому сама смерть навіює якийсь страх. Біля покійника люди завжди розмовляють пошепки… Ось чому я не смію радіти.

13 листопада

Всі мої плани руйнуються. Вранці приїхав лікар і, оглянувши Анельку, сказав нам, що про подорож не може бути й мови, що вона просто була б небезпечною для її життя. В неї виникли якісь ускладнення. Яка мука слухати ці медичні терміни, кожен з яких, здається, загрожує смертю моїй коханій. Я розповів лікареві про наше становище, а він відповів мені, що з двох бід треба вибрати меншу і менш можливу.

Найбільше мене обурила й занепокоїла його порада відповідно підготувати Анельку й повідомити їй про смерть її чоловіка. На жаль, нічого не скажеш, він має певну рацію. Він сказав так: «Якщо ви цілком упевнені, що зможете простежити, аби ця звістка не дійшла до пані Кроміцької ще протягом кількох місяців, то, звичайно, краще нічого їй не казати, але якщо ні,- то краще буде обережно підготувати її й потім сказати, бо коли вона дізнається зненацька, може статися друга катастрофа.

Що робити? Мабуть, я влаштую навколо Плошова справжній карантин; не впускатиму ні людини, ні листа чи газети, поясню всім слугам, що вони мають говорити, навіть як мають дивитись… Бо яке враження справляють такі звістки навіть на підготовлену до них людину, я сьогодні мав нагоду пересвідчитись на пані Целіні, котрій ми змушені були нарешті сказати правду. Вона двічі непритомніла, в неї почалися спазми, а я мало не збожеволів, бо мені здавалося, що весь дім почув її стогони. А вона ж не дуже любила свого зятя. Її теж найбільше злякала думка, що буде з Анелькою.

Я всіляко опираюсь лікаревій пораді і, здається, ніколи на неї не погоджусь. Не можу їм сказати одного: що Анелька не кохала свого чоловіка, саме тому її ще більше вразить звістка про його смерть. Тут ідеться не про тугу за померлою дорогою людиною, а про докори, які робитиме собі Анелька, що, мовляв, якби вона більше кохала свого чоловіка, то й він більше дорожив би життям. Даремні, безпідставні, несправедливі докори! Те, що залежало від її волі, вона примусила себе зробити й зробила — відкинула моє кохання, зосталася