Без догмата - Генрік Сенкевич

йому раніше, і його долю. Прочитавши це, я лише плечима здвигнув. Яке мені тепер діло до Кроміцького й до моїх грошей! Нехай собі гинуть! Якби Кроміцький знав, чому я свого часу допоміг йому, то тепер він нічого більше не просив би в мене. Нехай же він перенесе свої втрати так спокійно, як переношу свою втрату я. Зрештою, його чекає «велика новина», яка буде для нього втіхою. Радійте, скільки вам хочеться, майте дітей, скільки вам до вподоби, але якщо ви ще вимагаєте від мене, щоб я турбувався про їхню долю, — це вже забагато.

Якби ж вона принаймні не пожертвувала мною з таким безпощадним егоїзмом заради так званих моральних правил… Та не думатиму більше про це, бо в мене мозок у голові перевертається. Нехай мені дадуть хоча б спокійно хворіти…

20 жовтня

Ні! Знайшли мене й тут. Знову я два дні не маю спокою, знову стискаю руками голову, щоб не тріснув череп, у якому ніби обертається маховик. Думаю весь час про Плошів, про неї — і про пустку, що чекає мене попереду. Як це жахливо, коли зненацька втрачаєш те єдине, чим жив! Не знаю, може, мій розум ослаб від хвороби, але я просто не розумію всього того, що відбувається в моїй душі. Так, приміром, мені здається, що мої ревнощі пережили моє кохання.

І ці ревнощі подвійні, бо вони розповсюджуються не лише на факти, а й на почуття. Серце моє розривається від думки, що дитина, яка має появитись на світ, заполонить Анельчине серце, а головне — і це для мене найгірше, — зблизить її з Кроміцьким.

Тепер я вже не хотів би володіти цією жінкою, навіть якби вона була вільною, але я не можу змиритися з думкою, що вона кохатиме свого чоловіка. Я віддав би всю решту свого життя за те, щоб ніхто її більше не кохав, і вона нікого не кохала. Тільки за такої умови я ще зміг би існувати.

21 жовтня

Якщо мене не врятує те, що я взяв собі в голову, я знову чим-небудь захворію або збожеволію. Оце я підводжу підсумки! Що мені ще лишилося в житті? Нічого! Що мене чекає? Нічого. А якщо так, то нічого не заважає мені подарувати себе комусь, кого такий дарунок може ощасливити. За моє життя, за мою душу й здібності, за всього себе я не дав би тепер і ламаного гроша; до того ж я не кохаю Клари, але якщо вона мене кохає, якщо в житті зі мною вбачає найвище щастя, то було б жорстоко відмовити їй у тому, що я сам так мало ціную. Я тільки вважав би своїм обов’язком сказати їй, хто я такий, щоб вона знала, що бере. Якщо це її не злякає, тим гірше для неї,- але це вже її справа.

Мене таке рішення приваблює лише тим, що воно ще поглибить безодню між мною й Анелькою. Я доведу їй, що коли вона розкопувала цю безодню зі свого боку, то я зумію це ж саме зробити й зі свого. Тоді вже буде остаточний кінець, бо поки що я про неї думаю. Я це розумію й роздратовано признаюся собі в цьому.

Може, це вже ненависть, але ще не байдужість.

Пані Крохміцька, мабуть, вважає, що я пішов від неї, тому що був змушений піти, а тепер я їй доведу, що теж цього хочу. Гадаю, що чим грубшим буде мур, який я збудую між нами, тим надійніше він заховає її від мене, тим скоріше я про неї забуду.

Що стосується Клари, то повторюю, я не кохаю її, але знаю, що вона кохає мене. Крім того, я їй багато чим зобов’язаний. Під час моєї хвороби бували хвилини, коли її піклування про мене я називав подумки німецьким сентименталізмом, хоч та й не наважилася б проявити такий «сентименталізм». При її високій цнотливості вона скоріше дала б чоловікові померти без допомоги, аніж побачити його без краватки, такий привілей вона залишає тільки своєму законному чоловікові. Клара не зважала ні на що; заради мене занедбала музику, не побоялась важкої праці, безсонних ночей, можливих людських пліток і весь час була коло мене.

Я перед нею у великому боргу — і цей борг сплачу. Щоправда, плачу я погано й фальшивою монетою, бо віддаю їй себе тому, що не дорожу собою, що мені тепер усе байдуже і я лише уламок людини, а не людина. Та якщо для неї цей уламок дорожчий від власного життя, нехай бере його собі.

Тільки тітку цей шлюб дуже засмутить: він вразить її патріотичні почуття й родову гордість. Та якби вона могла прочитати в моєму серці те, що діялося в ньому останнім часом, вона, напевно, воліла б, щоб я одружився з Кларою, аніж кохав Анельку. В цьому я аніскільки не сумніваюсь.

А що з того, що Кларині предки були, здається, ткачами? Я не маю жодних принципів, маю лише нерви, а мої випадково сформовані погляди скоріше ліберальні. Я давно дійшов висновку, що в лібералів часто більш обмежений кругозір, ніж у консерваторів, зате ліберальні погляди самі по собі ширші від консервативних і більш згідні з ученням Христа, — що мені, зрештою, байдуже.

Про ці переконання навіть говорити не варто. Тільки в горі відчуваєш усе їхнє безсилля.

Мимоволі весь час думаю про те, як Анелька сприйме звістку про мій шлюб. Я так звик перевіряти її ставлення до всього, що в мене й досі лишилася ця болісна звичка.

22 жовтня

Сьогодні вранці послав листа Кларі. Відповідь чекатиму завтра, а може, сама Клара приїде ще сьогодні ввечері.

Після обіду одержав переслану мені другу телеграму Кроміцького. В ній стільки розпачу, скільки може його вміститись у кільканадцяти словах. Мабуть, там усе дуже погано склалося, бо я не сподівався, що крах настане так скоро. Наневно, виник якийсь несподіваний збіг обставин, якого Кроміцький не передбачав.

Втрата грошей, які я йому позичив, не