Без догмата - Генрік Сенкевич

– І не думай! А якщо Целіна захворіє чи стомиться, хто проведе Анельку до студії? Не може ж вона одна туди йти!

Вона насварилася пальцем на Анельку й додала, суплячи брови, але всміхаючись:

— Тим більше, що цей художник дивиться на неї частіше, аніж цього вимагає робота над портретом, а вона це бачить і радіє! Ого! Знаю я її!

— Таж він уже немолодий, — відповіла сміючись Анелька й поцілувала тітці руки.

А та забуркотіла:

— Ой ти мазунка! Немолодий, а компліменти говорить. Леоне, пильнуй мені за ними обома!

Я дуже охоче відмовився від поїздки до Плоіпова, зваживши на тітчині аргументи. Пані Целіна почала вмовляти її, щоб вона хоча б узяла з собою покоївку, яка була з нами в Гаштейні. Тітка спершу опиралась, але поступилася, коли Анелька сказала їй, що в готелі вопи з матір’ю дадуть собі раду й без покоївки.

Вона одразу звеліла пакувати свої валізи. Тітка любить усе робити швидко й хоче виїхати взавтра вранці. Під час обіду я піддражнював її, кажучи, що для неї її коні дорожчі за нас, що це до них вона так поспішає, А вона повторювала: «Ах, який ти дурненький, годі тобі!» Але через хвилину, замислившись, почала вголос розмовляти сама з собою про своїх коней.

Сьогодні сеанс тривав дуже довго. Анелька позувала краще. Обличчя на полотні вже підмальоване.

28 серпня

Тітка виїхала ранковим поїздом з Відня. В художника ми були разом з пані Целіною, яка, побачивши перший начерк Анельчиного обличчя, ледве стрималась од гнівного вигуку. Вона не має найменшого уявлення про роботу живописця, про всі фази, що їх має пройти портрет, отож подумала, що Анельчине обличчя вже таким зостанеться, тобто бридким і зовсім не схожим. Мені довелось її заспокоювати; потім Ангелі теж здогадався, про що йде мова, і, сміючись, запевнив її, що вона бачить тільки личинку, яка перетвориться на метелика.

Вкінці він ще сказав, щоб потішити нас:

— Думаю, що це буде один з кращих моїх портретів, бо давно я не малював нічого так соп атоrе[57].

Хоч би його слова справдилися!

Після сеансу в Ангелі я пішов купити квитки в оперу. Коли повернувся, застав Анельку саму — і раптом пристрасть налетіла на мене, мов ураган. Я уявив собі, якби Анелька зараз опинилась у моїх обіймах, це була б прекрасна мить, і відчув, що блідну, мій пульс бився прискорено, весь я тремтів і задихався. Штори були до половини спущені, в кімнаті панували сутінки. Я робив надлюдські зусилля, щоб погамувати непереможний потяг до Анельки. Мені здавалося, що від неї вів жаром, що такі самі почуття нуртують і в її душі. Звичайно, я міг схопити її, притиснути до грудей, цілувати її очі, вуста. Якийсь внутрішній голос нашіптував мені: «А потім хоч і смерть!» Вона помітила мій незвичайний стан, в її очах промайнув страх, але вона враз оволоділа собою й поквапливо сказала:

— Тобі доведеться опікати мене, доки повернеться мама; раніше я тебе боялась, а тепер так тобі вірю, мені так добре з тобою…

Я став цілувати її руки, повторюючи здавленим голосом:

— Якби ти знала, якби ти тільки знала, що зі мною робиться!..

А вона відповіла співчутливо й сумно:

— Я знаю… і від цього ти для мене ще кращий, ще благородніший…

Ще кілька хвилин я боровся з собою, та врешті вона мене обеззброїла. Я ні на що не осмілився. Зате потім весь день Анелька намагалась мене винагородити. Ніколи ще не було в її погляді стільки любові, ніколи вона не була до мене такою ніжною. Може, це найкращий шлях, який я можу обрати? Може, саме таким способом кохання вкорениться в Анельчиному серці й скоріше переможе його? Не знаю, не дам собі ради…

Тому що, з другого боку, обравши такий шлях, я на кожному кроці в ім’я любові жертвую самою любов’ю.

29 серпня

Сьогодні сталося щось незрозуміле й тривожне. Під час сеансу Анелька, яка спокійно позувала, зненацька здригнулась, обличчя її почервоніло, а потім стало біле, як облатка. Ми з Ангелі дуже злякались. Він припинив роботу й запропонував Анельці відпочити; я приніс їй води. За хвилину все минуло. Анелька хотіла позувати далі, але я бачив, що вона пересилює себе й чимось стривожена. Чи, може, втомилась. День був дуже спекотний; стіни будинків нагрілись. Я повів її додому раніше, ніж учора. Дорогою настрій в неї теж не покращився. За обідом вона знову зненацька почервоніла. Ми з папі Целіною стали допитуватись, що з нею сталося. Вона запевняла, що нічого. Коли я запитав, чи не покликати лікаря, вона поквапливо й наче аж роздратовано відповіла, що в цьому немає ніякої потреби, що вона почуває себе добре. Проте цілий день була бліда; її чорні брови весь час насуплювались, а на обличчі з’являвся якийсь суворий вираз. До мене вона ставилась байдужіше, ніж учора, — іноді мені здавалось, що вона уникає моїх поглядів. Не розумію, що з нею. І дуже тривожуся. Знову не спатиму, а якщо й засну, то, мабуть, побачу якийсь сон, схожий на той, що про нього я недавно писав.

30 серпня

Навколо мене відбувається щось незрозуміле. Опівдні я постукав до моїх дам, маючи намір супроводжувати Анельку до художника; проте їх обох не було вдома. Готельна покоївка сказала мені, що вони години зо дві тому звеліли викликати візника й поїхали до міста. Я був трохи здивований і вирішив зачекати їх. Десь за півгодини вони повернулись, однак Анелька тільки пройшла повз мене і, привітавшись, попрямувала до своєї кімнати. Я лише встиг помітити, що обличчя в неї схвильоване. Я подумав, що вона пішла перевдягтись, але пані Целіна сказала мені:

— Леоне, любий, будь ласка, піди до Ангелі й вибачся перед ним,