Без догмата - Генрік Сенкевич

взаємини з Анелькою — тільки етап на шляху нашого кохання. Я можу сто разів повторювати: «Самообмані Самообман!» — але, поки існують бажання, доти існуватиме надія. Вони нероздільні. Я був змушений погодитись на такі стосунки, бо хотів, щоб між нами був хоч такий зв’язок, аніж ніякого, але, незважаючи на всю мою щирість, я мимоволі вважаю такі стосунки грою, дипломатією, яка має на меті привести до повного, а не половинчастого щастя.

Проте, що мене найбільше вражає й пригнічує, чого я просто не розумію, це те, що й тут я зазнаю поразки. Мої перемоги маячать десь у тумані майбутнього, наче привиди чи міраж, а в теперішньому житті я, при всіх моїх хитрощах, дипломатії, при моєму знанні життя і людських почуттів був просто переможений цією жінкою, значно простодушнішою за мене, менш досвідченою в життєвій тактиці, менш далекоглядною, не здатною розраховувати кожен свій крок. Я переможений — нічого не скажеш! Бо які наші теперішні стосунки? Це, по суті, стосунки люблячих родичів, отже це те, чого вона хотіла, а я не хотів. Раніше я плив у бурю й зазнавав аварій, але принаймні я сам правив моїм човном. А тепер Анелька править обома, — і я пливу тихіше, рівніше, але відчуваю, що пливу туди, куди зовсім не бажаю пливти. Тепер я розумію, чому, як тільки я згадав про кохання Данте до Беатріче, вона простягла до мене обидві руки. Для того, щоб вести мене. А може, вона все розрахувала краще й глибше, ніж я? Ні! Я не знаю людини, менш здатної до якихось розрахунків, тому не можу цього припустити; однак не можу й позбутися якогось майже містичного почуття, ніби хтось усе розраховує за Анельку. Все, що оточує мене, якесь дивне. Дивне й те, що я дозволяю себе обмежувати, що я сам вигадав таку форму стосунків, які суперечать моїй натурі, моїм поглядам і найпалкішим бажанням. Якби хтось, до моєї зустрічі, з Анелькою, сказав мені, що я до такого додумаюсь, я вважав би його божевільним, із місяць у мене була б тема для висміювання і такого пророка, і самого себе. Я — й платонічне кохання! Ще й тепер від цієї думки хочеться часом сміятись і глузувати.

Але я відчуваю, що до цього мене призвела тяжка необхідність.

23 серпня

Завтра ми їдемо. Небо вияснюється, вітер віє з заходу, а це віщує гарну погоду. Туман позвивався в довгі білясті вали, які поволі відповзають гірськими схилами, ніби велетенські левіафани. Ми з Анелькою ходили на Кайзервег. З самого ранку мене мучило питання: що було б, якби стосунки, що встановились між нами, перестали задовольняти й саму Анельку? Я не маю права переступити межу, боюсь це зробити; а що коли й вона відчуває те саме? Адже вроджені сором’язливість і несміливість є для неї непереборною перешкодою, а якщо вона ще вважає нашу умову такою ж обов’язковою для себе, як і для мене, — тоді ми ніколи не порозуміємось, будемо даремно страждати.

Та, добре поміркувавши над цим, я зрозумів, що мої побоювання безглузді. Невже Анелька, якій навіть ці платонічні стосунки здаються надто вільними і вона свідомо чи несвідомо їх обмежує й навіть у цих рамках не дозволяє мені того, на що я маю право, — невже вона добровільно, перша, згодиться визнати за мною більші права?!

Проте людська душа ще і в пеклі на щось надіється. Незважаючи на очевидну безпідставність моїх домислів, я вирішив про всякий випадок сказати Анельці, що наша умова обов’язкова тільки для мене, — а решта залежить від її бажання.

Мені хотілося сказати їй ще багато іншого: що доля мене кривдить, що моє серце прагне чути з її уст слово «кохаю», і не один раз, а часто, щодня, що тільки завдяки цьому я можу жити й залишатись на висоті. Але вранці Анелька була така весела, невимушена, така ласкава зі мною, що в мене не вистачило сміливості порушити її спокій. Вчора я не розумів, чому ця жінка, така простодушна, бере наді мною гору й перемагав навіть там, де, за всіма людськими законами мав би перемагати я. Сьогодні це вже мені ясніше, — в мене з’явилася дуже сумна гіпотеза: я кохаю її сильніше, ніж вона мене. Один мій знайомий завжди полюбляв казати: «Не зважайте на мене». Не дивно було б, якби я тепер став повторювати цю фразу. Часом мені хочеться висловити те, що, мов жар, палить мені уста, але я розумію, що можу цим сполохати її веселість, усмішку, зіпсувати їй гарний настрій, — і я мовчу. Скільки разів так бувало!

Те, що я її глибше кохаю, ніж вона мене, вже разів зі сто спадало мені на думку, але про наші стосунки вчора я думав одне, сьогодні думаю інше, блукаю, гублюся, сам собі заперечую, все щодня бачу інакше. Інколи мені здається, що вона й мене не дуже кохає і взагалі нездатна когось сильно покохати; а буває, я не тільки думаю, а й відчуваю, що в неї найбільш любляче серце, яке зустрічав у своєму житті. Завжди знаходжу докази того й того. Бо я кажу собі так: якби, приміром, її кохання до мене стало в три, чотири, в десять разів сильнішим, то чи настав би врешті час, коли б це кохання перемогло її опір? Так! Отже, все залежить тільки від сили її почуття? Ні! Якби це почуття було справді слабе чи його зовсім не було б, Анелька не страждала б так, а я ж бачив, що вона майже така нещасна, як і я. На всі докази проти неї в мене лише одна відповідь: я бачив!

Сьогодні в неї вирвались такі слова, які я запам’ятаю, бо в них теж є відповідь на мої сумніви. Вона їх не сказала б, якби мова йшла про нас і наше кохання. Але я говорив загальними фразами, як завжди тепер говорю про це. Я доводив, що любов за своєю природою дійова, що вона є тією силою, яка спрямовує людину й заставляв її діяти. Вислухавши мене, Анелька докинула:

— Або страждати.

Звичайно, й страждати. Цими двома словами вона примусила мене замовкнути, а моє серце сповнила глибокою повагою до неї. В такі хвилини я і щасливий, і